Вранці Микола прокинувся ще до світанку; йому приснився якийсь незрозумілий, моторошний сон.
Ніби він пливе до свого берега, але ніяк не може доплисти: здається, наближається, а потім — раз — і знову опиняється десь далеко, а берег ледь видніється.
І все навколо ніби розпливається в тумані.
А тут раптом із туману виринув човен, що плив прямо до Миколи, а в ньому сидів чоловік у білій сорочці, тримаючи весла.
Микола зрадів і поплив назустріч рятівному човну.
Чоловік помахав йому рукою, щось кинув у воду і крикнув:
— Тримай, тепер ти й сам випливеш!
І, замість того щоб затягнути Миколу в човен, він прискорив веслування й знову зник у тумані.
Микола ледь не завив від жаху, сил плисти в нього вже майже не залишилося. Зараз він захлинеться в цій темній воді, піде на дно, і все, його життя закінчиться, а адже так хотілося ще пожити!
Здавалося, у житті вже все було, а з іншого боку — ніби й нічого не було!
Тим часом хвиля від весел піднесла до Миколи щось, що погойдувалося на воді.
Він придивився — так, це схоже на окуляри, той чоловік кинув їх йому чомусь, та ще й пробурмотів, що у нього під носом щастя, а він нічого не бачить! Мовляв, йому треба прозріти.
Микола з останніх сил простягнув руку й надів ці окуляри собі на ніс — яка йому тепер різниця, як йти на дно.
Може, не дарма той чоловік їх йому кинув…
Але тут усе зникло, розчинилося, Микола покрутив головою, зрозумів, що прокинувся, струсив залишки сну й розплющив очі.
Прокинувся, слава Богу!
Ну й сон йому приснився, досі мурашки по шкірі, жахливе було відчуття, що він не випливе і так там і залишиться…
Поруч сопіла Валентина, його дружина. Їй-то що, вона й не знає, чого її чоловік натерпівся!
Добре, що хоч не хропе, бо бува, іноді так заходиться! А ще кажуть, що жінки — ніжні створіння!
Може, такі й існують, ось у них на роботі є Вікторія, секретарка заступника директора, ну яка гарненька. Ну так, вона поки що молоденька, ще ніжна.
А ось його Валюха ніколи красунею не була.
Троє дітей йому народила, навіть не питала, хоче він стільки дітей чи ні. Усе життя над ними пурхав, а ніхто й спасибі не скаже, їм завжди мало.
Навіть вдома він сам пилососить підлогу через день — скільки вони набрали пилу! І ще незадоволені: мовляв, наш тато бачить тільки пил, більше нічого його не хвилює!
Вчора на роботі жінок вітали з восьмим березнем, накрили стіл, кожній вручили по коробці шоколадних цукерок і по гілочці мімози. А вони випили, і почали хвалити своїх чоловіків!
Головний бухгалтер Тамара Василівна про свого чоловіка почала таке розповідати, що Миколі навіть стало прикро, хоча він його й не знає. Що він і за продуктами в магазин не ходить, і готувати їй не допомагає. А тільки до холодильника підходить, відкриває його, дивиться довгим поглядом, а потім дивується:
— А у нас що, навіть домашньої ковбаски немає?
Ну й жінки пішли!
Вони вже зовсім хочуть чоловіків загнати: щоб ті й гроші заробляли, й дітей народжували, й на машині їх возили! А вони навіть банку з огірками відкрити не можуть, Валя вічно його кличе:
— Коля, у мене руки слабкі, відкрий баночку!
Та які ж вони слабкі, ці жінки?
Вони ж двожильні!
Посиділи, обговорили чоловіків і пішли танцювати.
Так почали викручуватися, що можна тільки дивуватися: звідки в них стільки сил після робочого тижня? Адже їм теж, як і Валі, вже за п’ятдесят, вони вже немолоді!
Добре хоч, що Валентина не вимагає від нього подарунків, та й на квіти вважає, що немає сенсу витрачатися. Раніше, звичайно, у молодості він купував Валі мімози й навіть подарував срібний браслетик.
А потім якось вона сама сказала, що їй нічого не треба.
І справді, вона не пані, і так підійде, нехай радіє, що їй трапився хороший чоловік.
Він не вживає багато, як деякі чоловіки, і навіть не палить. На ліво не бігає, та й вдома підтримує чистоту й порядок.
Ось тиждень тому ручка на дверях розхиталася, то Микола її одразу прикрутив.
Правда, Валя не дуже вправна, спочатку принесла не ту викрутку, потім упустила саморізи — вони закотилися під комод. Так вона їх ледве дістала, раніше ж була спритнішою, а тепер набрала боків, мріє стати бабусею, чекає на онуків. Ох, які ж дивні ці жінки, їм ніяк не сидиться на місці…
Ну та годі вже про них думати, занадто багато похвали, мабуть, щось на нього навалилося, адже сьогодні жіночий день.
До речі, Валентина обіцяла на честь свята запекти буженину й приготувати салати, а сама собі спить, пора її будити, вже хочеться їсти!
Микола перевів погляд на дружину й завмер.
Що це з нею?
Начебто це та сама його Валя, тільки якась красива.
Ось і плечі в неї повненькі, а шкіра ніжна, рожева, так і захотілося раптом доторкнутися.
Дивися, уві сні посміхається, а в житті вона не часто така — то дітям вказівки дає, то на кухні метушиться. А губи в неї досі з вигином, пухкі, зараз дівчата собі їх чимось накачують, як рибки потім ходять. А у Валі все натуральне, ось як нічна сорочка обтягнула її, очей не відірвати!
Рука Миколи простягнулася, щоб погладити дружину, а сам він нахилився, щоб поцілувати її, і раптом злякався — “Що це зі мною?
Чому я раптом якось дивно бачу, ніби моя Валька не звичайна жінка, а красуня?І”
Микола відсахнувся, відвернувся, протер очі долонями, знову поглянув на Вальку, і навіть живіт у нього стиснувся, як у юності — Валька, яка зовсім не постаріла, тягне його до себе!
Будити дружину чомусь не захотілося.
Микола швидко натягнув джинси та толстовку й тихо вийшов на вулицю.
У кишені лежала заначка: через тиждень вони з хлопцями в гаражах хотіли трохи полагодити його машину до літнього сезону.
Те й се, в принципі дрібниці: за зиму акумулятор розрядився, Микола його зарядив, треба відтягнути машину. Та й ремінь перевірити.
Валя, звісно, нічого в цьому не розуміє, думає, що роботи там повно, а їм з хлопцями треба за чаркою поговорити про життя.
Але тепер, не зрозуміло чому, Микола вирішив, що й справ там на п’ять хвилин, та й сидіти в гаражах і пити ні до чого.
Він вирішив інакше розпорядитися своєю заначкою.
У квітковому магазині ціни були шалені, але Микола вибрав найгарніші троянди. Не рожеві, а темніші, але й не темно-бордові — адже Валя у нього ще не стара. І, не замислюючись, віддав за них велику купюру.
Вдома ще було тихо, дружина спала.
Микола поставив троянди у вазу, приніс у кімнату й поставив на комоді, ближче до ліжка.
Потім пішов на кухню — після прогулянки хотілося їсти ще більше. Він нарізав ковбасу та сир, зробив бутерброди, хотів поїсти сам, але чомусь передумав і поставив тарілку з бутербродами на піднос.
Налив чаю і потягнув усе це до спальні, сам до кінця не розуміючи, з якого дива він усе це робить?
Микола ледь встиг поставити піднос на комод, як здригнувся, як йому здалося, від чужого, незнайомого ніжного голосу.
— Коленька, та що ж це? Що це так пахне? Невже це троянди? А звідки вони? Та невже це мені, Коля? Та навіщо, я що, якась пані чи що? Та як же це…
Валя сиділа, ще не зовсім прокинувшись, рожева від сну. У неї гарне волосся, хвилями спадає на плечі. Зазвичай вона збирає його у пучок, щоб не заважало, а тут…
— Валю, сам не знаю… ти така в мене… та що ми, гірші за цих зірок з телевізора? Та ти їх у сто разів краща! Ну я й вирішив, поглянув на тебе й подумав — ти ж моя! Ти мені сина й двох доньок народила… ну прямо як прозрів сьогодні! З жіночим днем тебе, Валю, я ж… люблю тебе!
Тут запас слів і красномовства у Миколи вичерпався, а в роті пересохло від напруги.
І він, не знаючи, що далі робити, підсунув ближче піднос.
— Ось бачиш, це тобі сніданок у ліжко, ну і мені теж, щось я зовсім знесилився й зголоднів.
Валентина раптом розсміялася тим майже забутим, своїм привабливим дівочим дзвінким сміхом. І обійняла чоловіка, така м’яка й поступлива, і якась… як раніше…
Потім вони разом їли бутерброди з сиром і ковбасою.
У Валі сльози блищали в очах, коли вона дивилася то на троянди, то на чоловіка. Потім вона одразу ж сміялася з його звичних жартів, які давно її не смішили, а тепер знову сподобалися.
— Коля, я давно так смачно не снідала, — зізналася Валентина, запиваючи бутерброди охололим чаєм чоловіка.
А Микола дивився на неї й замислився.
“Сьогодні мені приснився дивний сон, ніби це й не сон взагалі. Той чоловік дав мені окуляри й сказав, що я нічого не бачу й що сам випливу.
І тепер мені здається, що моє життя вдалося й я щасливий, а кажуть, що чудес не буває. А вони бувають, просто ми багато чого не помічаємо. І схоже, що я все-таки нарешті доплив, повернувся до своїх берегів”…
Ось так і було…
Тепла, душевності, любові та взаєморозуміння всім і завжди.
І іноді дивіться один на одного крізь чарівні окуляри. Тоді не буде видно ні сивини, ні зморшок, а проглянуть ті самі, колись хвилюючі риси вашої любові, яку ви пронесли крізь роки.
