«Ти без мене ніхто, тож сиди й радій, що я тебе годую!»
Офіціант ледь встиг розставити тарілки із запеченою рибою, як Віталій уже з розмаху грюкнув долонею по накрохмаленій скатертині.
— Іване, поглянь навколо! — оголосив він, широко розкинувши руки в сторони.
Офіціант злякано відсахнувся до сервірувальної тумби.
— Можемо собі дозволити! Центр міста, ресторан. Хто цей куш урвав? Я урвав!
Раїса не ворухнулася. Темно-синій жакет сидів на ній ідеально, але під вузьким коміром шию немилосердно тиснуло.
Важке золоте кольє з тонкою смужкою каменів Віталік наказав надіти перед самим виходом. Подарував його пів року тому, на її сорок третій день народження, знявши чималу суму з рахунку контори, а потім докоряв їй за кожну копійку при будь-якій нагоді.
Навпроти сидів Іван. Він оглянув сусідів за далекими столами й похитав головою.
— Охолонь трохи, Віталіку. Ми тільки що підписали контракт. А от відвантаження першої партії гідророзподільників ще навіть не почалося. Завод у Дніпрі зволікає з паспортами на вузли.
— Та мені начхати на їхні паспорти! — Віталій покрутив масивну золоту запонку на манжеті.
— Я їх, комерційного, позавчора в лазні так притиснув, що вони все віддадуть. У мене хватка! Звіряча! Чистий вовк!
— Почекай, не хвалися своєю хваткою, — тихо втрутилася Рая.
Чоловік навіть не повернув голови, продовжуючи накладати собі рибу.
— Я вчора чотири години сиділа на лінії з їхнім головним технологом, — продовжила Раїса.
— Якщо до вечора п’ятниці ми не надамо робочі схеми монтажу під їхні кранові шасі, відвантаження знімуть із графіка. Заводська комісія накладну не узгодить.
Обличчя Віталія похмурніло. Він гучно відкинув ніж на край тарілки.
— Райка, тобі обов’язково треба втручатися зі своєю нудною тягомотиною? — він поглянув на Івана, шукаючи співчуття.
— Хлопці святкують перемогу, гроші в дім йдуть! А вона знову про папірці та регламенти. Ну що це за характер? У людини весь апетит збиває!
Лілія, що сиділа поруч із чоловіком, навіть опустила виделку. Тонкий срібний браслет на її зап’ясті сухо стукнув об край столу.
— Віталію, ти б корону руками притримав, бо вуха відтисне, — зауважила Ліля.
— Яка ганьба — на весь зал хвалитися. Якби Рая ночами креслення вузлів не перевіряла, твоя звіряча хватка ще минулої осені полетіла б у трубу разом із штрафом.
— Ліля, не сунься у виробництво, гаразд? — огризнувся Віталій.
— Ваша жіноча справа проста: дякувати, цвісти й з картки знімати те, що ми заробляємо. Сиділа б удома, штори вибирала, та ні — лізе в стратегію.
Раїса дивилася на чоловіка прямо, не опускаючи підборіддя.
Двадцять один рік тому вони починали у провітрюваному сирим повітрям ангарі на товарній станції. Віталік тоді крутив іржаві гайки на старих автокранах, збиваючи пальці до крові, а вона ночами розбиралася в каталогах імпортної гідравліки.
Вона сама їздила нічними поїздами за запчастинами, вела переговори з першими замовниками й домагалася відстрочки платежів, коли конторі не було чим платити за світло.
А коли почали надходити солідні гроші, Віталій пересів на величезний позашляховик, змінив светр на сорочки з відливом і швидко повірив, що вся техніка в окрузі крутиться виключно від його грізного погляду.
Раїса залишилася на господарстві. Хтось же мав підтримувати зв’язок із заводами та бригадами, поки генеральний директор вдавав із себе господаря життя.
— Чого ти замовкла? — Віталій втупився в неї каламутним поглядом.
— Образилася? А ти не ображайся. Поглянь на свою прикрасу на шиї. Інша на твоєму місці ходила б випрямившись і дивилася б чоловікові в рот!
— Припини ганьбитися перед людьми, — відповіла Рая.
— Ганьбитися? — Віталій засунув руку у внутрішню кишеню сірого піджака.
— Ні, моя дорога. Свято триває, але правила гри пора змінювати. Іване, будь свідком.
Він кинув на скатертину щільний аркуш із синім штампом.
— Ось тут розпишися, Рая. Нове поручительство за кредитною лінією на купівлю нової бази. Банк вимагає підпису дружини. Давай, постав підпис, і ти вільна.
Іван вихопив аркуш зі столу, пробіг очима верхні рядки й нахмурився.
— Віталик, ми ж домовилися, що цей документ спочатку відвеземо до юристів. Тут драконівська застава — під усе обладнання сервісу.
— Розберемося без цих ! — вигукнув Віталій.
— Зараз я вирішу! Райка підпише, бо їй нікуди дітися. А потім ми поговоримо про головне.
Він підвівся з-за столу, ефектно розправивши плечі перед затихлою аудиторією.
— Я подаю на розлучення, — голосно, смакуючи кожне слово, оголосив Віталій.
— Завтра зранку. Досить мені цієї кислої фізіономії. Я чоловік у самому розквіті, мені потрібен розмах, статус! А ти мене двадцять років тягнеш своїми вічними розрахунками.
Лілія закашлялася мінеральною водою й схопилася за серветку.
— Ти в своєму розумі? — видихнула вона. — Віталик, у тебе остаточно дах з’їхав?
— Абсолютно у своєму! — кинув він, дивлячись на дружину зверху вниз.
— Не дозволю тобі розміняти велику квартиру, навіть не сподівайся. Орендую тобі куточок на околиці на перший час, нехай буде так. На життя кину трохи грошей, я ж не звір. Але до сервісу та баз навіть не підійдеш. Це моя контора! Від воріт до останнього підйомника!
За сусідніми столиками перестали брязкати столовими приборами.
Раїса не ворухнулася. Пальці міцніше стиснули край тканинної серветки на колінах. Кілька секунд вона просто дивилася на чужого чоловіка з червоними плямами на шиї, не вірячи, що віддала цій людині найкращі роки свого життя.
У голові вихором пронеслися й крижаний бокс із замерзлими трубами, і безсонні ночі над схемами гідравліки, і нескінченні дзвінки розлюченим клієнтам, коли Віталік не міг голову відірвати віж подушки, після вдалої угоди й забував відправити машини на об’єкт.
— То це твоя фірма? — тихо перепитала вона.
— А чия ще? — розреготався чоловік, задоволений ефектом.
— Ти без мене ніхто! Нуль без палички! Сиділа за моєю широкою спиною, жирувала на готовому! Я зробив тебе людиною, возив по ресторанах, обсипав золотом. Тож сиди й радій, що взагалі хоч щось даю!
Раїса повільно піднесла руки до горла.
Застібка кольє виявилася тугою, метал неприємно подряпав шкіру. Один короткий рух пальців — і важкий ланцюг зісковзнув їй у долоню.
Віталій здригнувся, втупившись у камені, затиснуті в її руці.
— Що ти замислила? — пробурмотів він.
Раїса встала зі стільця. Не поспішаючи, зробила два кроки до його крісла. У її очах не було ані сльозинки, ані крику — лише глуха, вимерзла порожнеча.
Вона розтиснула пальці прямо над його високим келихом із золотистим брютом.
Прикраса з глухим стуком впала на саме дно. Ігристе забурлило, бризки виплеснулися через тонкий край, заливши білосніжну манжету Віталія та роздрукований банківський бланк.
— Подавися своїм золотом, стратег, — сказала Рая.
Вона повернулася до столу, взяла свій пухкий робочий блокнот у потертій тканинній обкладинці, де від руки були записані номери телефонів начальників заводських цехів, диспетчерів і бригадирів, і попрямувала до гардеробу.
— Стій! — гаркнув чоловік, смикнувшись услід за нею, але зачепився черевиком за ніжку крісла й ледь втримав рівновагу.
— Ти куди пішла?! Блокнот поклади на стіл, це майно підприємства! Підеш пішки, зрозуміла?! Без копійки по світу пущу!
Раїса навіть кроку не сповільнила. Двері ресторану за нею зачинилися без єдиного звуку.
Іван довго дивився на залиту скатертину, потім з огидою поглянув на приятеля. Той сунув два пальці в келих, намагаючись підчепити ланцюжок з дна.
— Ну ти й дурень, Віталік, — похитав головою Іван.
— Та мені начхати! — прохрипів Віталій, витираючи мокрі пальці об піджак.
— Завтра сама приповзе на колінах! Кому вона потрібна? Без моїх грошей через тиждень вовком завиє!
— Ти справді нічого не розумієш? — Іван подивився на нього з неприхованою жалістю.
— З ким ти збираєшся завтра працювати? Верстати самі крутитися будуть?
Віталій завмер із мокрим ланцюжком у кулаці.
— Що?
— Хто узгоджуватиме креслення на дніпровські крани? — з натиском запитав Іван.
— Ти хоч один каталожний номер гідромотора напам’ять знаєш? Заводські інженери з тобою навіть вітатися не хочуть, бо ти двох слів про техніку зв’язати не вмієш. Водії на базі слухають тільки Раїсу. Бригадири дзвонять тільки їй. А ти для них — просто галасливий чоловік із гонором, який вміє тільки надувати щоки.
Обличчя Віталія почервоніло. Він смикнув комір сорочки, намагаючись щось викрикнути, але повітря застрягло в горлі.
— Ліля, ходімо, — Іван кинув на край столу кілька купюр за вечерю.
— Тут більше нічого робити.
Вони вийшли, залишивши Віталія самого посеред блискучого залу — з мокрим рукавом, залитим банківським бланком і охололою рибою на тарілці.
Наступного ранку Віталій з’явився на базі ще до світанку, вирішивши продемонструвати колективу залізну руку.
Однак усе пішло шкереберть із перших хвилин. У диспетчерській стояв гул. На лінії накопичилося п’ять автокранів, а водії сиділи на лавках біля паркану, не запускаючи двигуни.
— Чого розсілися?! — закричав Віталій, вискакуючи з машини. — Нумо до машин! Графік горить!
Літній бригадир дядько Юра навіть не ворухнувся.
— Який графік, Віталію Сергійовичу? Заявки на Дніпро не підписані. Раїса Миколаївна вчора ввечері повідомила, що справи здала. А ми без її накладних з бази не зрушимо. Хто буде списувати дизель? Ти, чи що?
— Я тут директор! — розлютився Віталік. — Швидко за кермо, кому сказано! Усіх позбавлю премій!
— Та позбавляй, — плюнув під ноги бригадир.— Нам за минулий місяць ще не виплатили аванс. Рая обіцяла переказати гроші сьогодні зранку, але її телефон вимкнений. Тож спочатку покажи гроші, начальнику.
Віталій кинувся до кабінету, впав у крісло й увімкнув робочий комп’ютер.
Але на екрані вимагали системний пароль до порталу поставок, який завжди пам’ятала лише дружина. Усі папки на робочому столі виявилися зашифрованими, а журнал заявок був порожнім — паперовий оригінал Раїса забрала з собою.
Він схопив мобільний і набрав номер заводу.
— З’єднайте з головним технологом! — гримнув він секретарці.
— Слухаю вас, — відгукнувся у слухавці сухий старечий голос технолога.
— Це Віталій, генеральний директор! Ми сьогодні відвантажуємо десять вузлів. Готуйте приймально-передавальний акт і оплату!
У слухавці запала довга пауза.
— Який Віталій? А, директор… Шановний, ви вчора обіцяли мені надіслати монтажні схеми до полудня. Де вони?
— Та надішлю я ваші схеми, чого ви чіпляєтеся до дурниць! — розлютився Віталій.
— Вузли нові, з голки, завантажуйте на платформи!
— Без затверджених схем і підпису вашого провідного інженера Раїси Миколаївни я цей металобрухт на поріг цеху не прийму, — відрізав технолог.
— У мене через три дні комісія технічного нагляду. Якщо до завтрашнього ранку документів не буде, ми розриваємо контракт і накладаємо на вас штрафні санкції за порушення термінів. Усього найкращого.
Гудки в трубці лунали, наче удари молота.
Віталій кинув телефон на стіл, схопився за голову й втупився у вікно. На подвір’ї бази водії вже мовчки складали рукавиці в ящики з інструментами й розходилися по домівках.
До обіду надійшла звістка з банку: у кредитній лінії на розширення відмовили. Без поручительства другого засновника та без підтверджених контрактів служба безпеки відхилила заявку за п’ять хвилин.
Цілий тиждень Віталій метався містом.
Спочатку він писав Раїсі повідомлення з погрозами, обіцяв нацькувати на неї знайомих дільничних, відібрати квартиру й залишити без копійки. Раїса не відповідала.
Потім, коли з Дніпра надійшов офіційний документ про розірвання договору та штрафні санкції, тон його повідомлень різко змінився. Він дзвонив ночами, скаржився на стрибки тиску, згадував їхню голодну молодість та пропонував стати рівноправними партнерами з рівними частками.
Раїса просто занесла його номер у чорний список.
Через чотири місяці в кабінеті нового сервісного центру пахло свіжою штукатуркою та якісною меленою кавою. Велике вікно виходило на річковий затон, де розмірено рухалися стріли портових кранів.
Іван сидів біля підвіконня, гортаючи свіжу специфікацію на поставку гідравлічних насосів.
— Тож завод затвердив наш графік без зайвих питань? — запитав він, піднімаючи очі.
— Затвердив з першої спроби, — відповіла Раїса.
Вона зробила ковток із чашки й закрила робочий блокнот.
— Перша машина вже поїхала на завантаження. Усі наші хлопці з бази перейшли до нас, у Віталія не залишилося жодного. Дядько Юра вчора особисто перевірив гідравліку на тягачах.
— Віталік учора знову з’явився, — Іван похитав головою, ледь посміхаючись. — Підкараулив мене біля стоянки. Намагався зіграти на жалості. Розповідав, що я зрадник, а ти в нього бізнес з-під носа викрала.
— Ніхто у нього нічого не викрадав, — рівно відповіла Раїса.
— Він сам закрив базу через два місяці після того скандалу. Коли завод виставив штраф, а банк заблокував рахунки за борги, його хватка миттєво здулася.
Віталій, звісно, анітрохи не змінився.
Втративши сервісний центр і позашляховик через борги, він переїхав у фанерний вагончик на старій товарній станції. Тепер він перепродавав через інтернет вживані китайські клапани та копійчані сальники.
Вечорами він збирав навколо себе таких самих безпритульних чоловіків, наливав їм дешеву настоянку й годинами запально доводив, що в цьому житті нікому не можна вірити, а жінки не здатні оцінити справжню велич широкої чоловічої душі.
Раїса поправила комір темно-синього жакета. Шиї без фальшивого золота й чужих докорів було дивно легко й вільно.
— Підемо перекусимо? — запропонував Іван, підводячись. — Тут, у сусідньому провулку, відкрили гарну пекарню.
— З радістю, — посміхнулася Рая. — Гарячі пироги — це справді чудова річ.
