Перше розуміння, що у чоловіка хтось є, з’явилося більше двох років тому. Ігор полетів у теплу країну сам на 4 дні, нас з дітьми не запрошував. На будь-які прямі запитання відповідав загальними фразами. Якщо питань було декілька, то взагалі міг закотити очі і кинути:
-Що ти від мене хочеш?
Для більшого ефекту ходив ще потім ображений по декілька годин. Так він привчав мене ніколи нічого не питати. Це стало ніби правилом, якщо хочу зіпсувати настрій і собі і йому, то просто ставлю декілька прямих запитань. Відповідей чекати марно, а от день у родині буде зіпсований.
Далі більше. Раптово виявилося, що чоловіка тепер не можна нікуди витягнути разом. Він може хоч щовечора сидіти по ресторанам із друзями, але зі мною нізащо не піде. Радить мені взяти грошей і піти з подружкою чи дітьми. Все на що я можу розраховувати, це що він підвезе нас до дверей, але нізащо не зайде.
Запрошення провести час разом із друзями теж не приймає. Або ж їде сам, нічого мені не сказавши. А потім як ні в чому не бувало може передати мені привіт від Кушнірів, сказати, що був у них в гостях. Чому не взяв мене з собою пояснювати не бажає.
Інша весела зміна у наших відносинах полягає у тому, що йому неможливо додзвонитися. Він перетелефонує, так, але вже коли буде їхати додому. І хай би між моїм дзвінком і його дзвінком у відповідь пройде годин 5, його це не хвилює. Поводиться, ніби це нормально.
Я намагаюся звичайно мислити позитивно і вийти зі стану жертви, але чоловік не може не підкидати мені “сюрпризів”. Вчора ось увесь вечір щось написув в телефоні, помітно нервував. А потім взагалі встав і вийшов. Я тільки і побачила у вікно, як він сів у автівку і довго та емоційно говорив по телефону. Ну що ж, хоч десь на світі є людина, дзвінки якої йому важливі.
Що мені робити?
