Моя мама живе в невеликому селі одна, в іншій області, за 600 кілометрів від того міста, в якому я вчилася і працюю. Відвідувати її я завжди вважала своїм обов’язком.
І хоча їздити 600 км в один бік було накладно, все ж я намагалася приїжджати. Звичайно, я не могла приїжджати надовго. Тим паче, сама дорога займала чимало часу.
Але іноді могла навіть на тиждень приїхати, щось допомогти. Хоча в селі в мами завжди турбот вистачає, усіх справ не переробиш. Останнім часом я з моїм хлопцем змогли приїжджати частіше.
Причому вже не на кілька днів, а на тиждень або трохи більше. Останній раз і зовсім приїхали на 20 днів. І ми ж не були з порожніми руками, а привезли гостинці. І фруктів, і цукерок коробку, і гарний набір посуду.
Хотіли порадувати, думали, що мама буде задоволена. Але вона ставилася до нас якось прохолодно. Коли ми їхали, мені навіть здалося, що вона зраділа нашому від’їзду. А ось позавчора я з нею розмовляла телефоном.
І кажу їй, що в нас на роботі зараз доводиться відпустку брати за свій рахунок. Тому ми можемо до неї знову приїхати на деякий час. У селі зараз точно є чим зайнятися…Я думала, що вона буде тільки рада.
Але у відповідь почула те, що явно почути не очікувала. Вона заявила, що нам краще не приїжджати, бо для неї це занадто дорого. Наша розмова швидко зійшла нанівець.
І тепер у мене зовсім немає бажання їй дзвонити. Хіба так можна чинити з рідною донькою? Як мати може бути не рада, що до неї приїжджає її єдина дитина?