Микола Іванович вже котрий рік проживав один. Дружини не стало, і дідусь замкнувся в собі. Виходив кудись рідко, сусідів особливо не бачив.
Хоча сусіди також були у віці. Багато хто не виходив із квартир зовсім. Старий любив відчиняти вікна та двері на балконі. Так і насолоджувався свіжим повітрям та звуками міста.
Але в якийсь момент дідусь почув зовсім не заспокійливі звуки міста. Біля його будинку зібрався натовп зовсім дрібних дітлахів. Шуміли, ганяли м’яч, щось малювали.
Микола Іванович вирішив, що діти прийшли із сусідніх дворів і довго тут не затримаються. Проте ситуація докорінно змінилася.
Дітям двір Миколи Івановича сподобався. Там було дуже мало машин, та й людей не надто багато ходило туди-сюди. Виходить, що хлопчики могли грати вдосталь.
Дитячий майданчик у їхньому рідному дворі був у жалюгідному стані, тому малюки викручувалися як могли.
Микола спочатку хотів прогнати дітей геть.
«Вікна зачиняти чи що накажете робити? Звідки вони взялися на мою голову?» – так міркував старий.
Тиждень він терпів верески дітей за вікном і нарешті вирішив спуститися вниз. Але в голові хитрого старого вже зародилася розумна думка. Хлопчики насторожилися, коли до них підійшов дідусь.
«Бачу, ви ділові хлопці, – резюмував старий, – тепер завжди тут бігати будете?».
Один із хлопчиків вийшов уперед:
«Будемо. У нас майданчик зовсім поганий. Обіцяли відремонтувати, але ніяк. Тому ми поки що тут граємо».
Микола Іванович усміхнувся:
«Добре. Тоді я вам платитиму, щоразу, поки ви будете тут. Не просто так, звичайно. Будете там бігати, зелень топтати. Бо доріжка зовсім заросла».
Хлопчики спочатку дуже зраділи, що за свої ігри їм ще й доплачуватимуть. Хоча це були копійки, але на маленький батончик у магазині вистачало.
Але потім малеча почала втомлюватися від нескінченної біганини по траві на доріжці. Микола Іванович віддавав їм гроші та заявляв, що з роботою вони впоралися так собі.
Одного дня старий вийшов до дітей з порожніми руками:
«Вибачте, хлопчики. Грошей більше не можу дати. Пенсії поки що немає. Ви вже вибачайте».
Але дітям тільки це було й потрібне. Вони настільки зраділи, що більше не потрібно виконувати нудні вказівки та стежити за травою на доріжці. Вирішили, що повернуться грати у своєму дворі.
Яким же було здивування хлопчиків, коли буквально наступного дня до них на подвір’я з’явилися ремонтники. І журналісти, і місцеві начальники.
Заявили, що майданчик відремонтують у найкоротші терміни. Ось і робота вже йде на повний хід. Діти не розуміли, як так вийшло.
А Микола Іванович зробив кілька важливих дзвінків та вирішив проблему. Навіть прийшов подивитися, чи справді ремонт розпочався. Там же познайомився із чоловіками, які грали в доміно.
Вони й запросили Миколу приєднатися до партійки. Тепер дідусю більше хотілося дихати свіжим повітрям не з вікна. Душевне спілкування та цікава гра стали його надійними союзниками.