– Мамо, ти знову?! – тендітна фігурка сімнадцятирічної Лізи застигла в дверному отворі домашнього кабінету.
Віра навіть не підняла голови від ноутбука – цифри в квартальному звіті ніяк не сходилися, а презентація для ради директорів була намічена на завтрашній ранок.
– Люба, тільки не зараз… У мене справді дуже важлива…
– Важлива?! – Ліза майже зірвалася на крик. У зелених очах – таких схожих на батьківські – блиснули сльози. – У тебе все важливе, крім мене! Три роки, мамо… Три роки ти тільки й робиш, що працюєш!
Щось у голосі доньки змусило Віру нарешті відірватися від екрана.
Їхні погляди зустрілися, і на мить час немов зупинився.
У пам’яті спалахнуло: точно такі самі зелені очі, що дивляться з любов’ю і ніжністю… Андрій. Господи, як же Ліза схожа на нього.
– Послухай…
– Ні, це ти послухай! – Ліза стрімко перетнула кімнату, її руки були стиснуті в кулаки. – Коли тато був живий, ми були справжньою сім’єю. А зараз… зараз у мене ніби взагалі немає матері. Тільки начальниця, яка іноді заглядає додому переночувати.
Тиша, що повисла в кабінеті, здавалася фізично відчутною.
Віра дивилася на доньку, уперше за довгий час по-справжньому її бачачи: чорна толстовка на два розміри більша – немов спроба сховатися від усього світу. Коли Ліза встигла так змінитися? Коли між ними виросла ця невидима стіна?
– Я роблю це для нас, – голос Віри пролунав несподівано хрипло. – Щоб у тебе було все необхідне…
– Необхідне?! – Ліза видала короткий, майже істеричний смішок. – Мені необхідна мама, а не твої нескінченні наради і квартальні звіти!
Вона розвернулася і вибігла з кімнати. За секунду нагорі пролунав уже звичний звук дверей, що зачинилися. Скільки разів за останні три роки Віра чула його? Сотні? Тисячі?
Зітхнувши, вона перевела погляд на екран ноутбука. Цифри розпливалися перед очима. У скронях почав пульсувати тупий біль – вірна ознака наближення мігрені. Знову доведеться ковтати пігулки і працювати до глибокої ночі…
Вечір повільно опускався на маленьке містечко, забарвлюючи небо у відтінки бузкового і рожевого. У просторій вітальні їхнього двоповерхового будинку було незвично тихо – тільки цокання старовинного підлогового годинника (подарунок Андрія на їхню п’яту річницю) порушувало безмовність.
Віра сиділа у своєму улюбленому кріслі, механічно переглядаючи робочу пошту. Слова розпливалися перед очима, а в голові знову і знову звучала сьогоднішня розмова з дочкою. Можливо, варто взяти відгул на вихідні? Зводити Лізу в кіно або…
Дзвінок у двері перервав її роздуми. На порозі стояла Ганна Петрівна – їхня колишня сусідка, невисока жінка з добрими очима й акуратно укладеним сивим волоссям. Саме вона приносила їм домашні пироги в перші дні після втрати, коли Віра не могла змусити себе навіть підійти до плити.
– Вірочка, вибач за пізній візит, – заметушилася старенька. – Я переїжджаю до сина наступного місяця, розбираю речі… І уявляєш, що знайшла?
Вона простягнула Вірі стару картонну коробку середніх розмірів.
– Це речі Андрія. Він залишив їх у мене перед тією… тією останньою поїздкою. Хотів зробити тобі сюрприз на річницю.
Віра застигла, не в силах поворухнутися. Коробка здавалася неймовірно важкою, хоча насправді була зовсім легкою. Усередині щось глухо перекочувалося при кожному русі.
– Там його щоденник, – тихо додала Ганна Петрівна. – Можливо… можливо, тобі варто його прочитати.
Тієї ночі Віра не зімкнула очей. Після відходу Ганни Петрівни вона довго сиділа на дивані, не наважуючись відкрити коробку. Усередині виявилися якісь документи, старі фотографії та записна книжка в шкіряній палітурці – той самий щоденник.
Сторінка за сторінкою вона занурювалася в думки чоловіка, в його мрії, турботи, плани. Андрій писав про свої страхи за Лізу, про те, як важливо приділяти їй увагу в підлітковому віці. Про те, як пишається своєю сильною дружиною, але хвилюється, що вона занадто багато працює.
“3 квітня. Сьогодні Лізонька отримала п’ятірку з алгебри. Віра, на жаль, знову затрималася на роботі й не бачила, як сяяли очі нашої дівчинки. Треба поговорити з нею – вона зовсім замоталася з цим підвищенням…”
“15 квітня. Ліза весь вечір малювала. У неї безперечно талант! Можливо, варто записати її в художню школу? Треба обговорити це з Вірою, якщо вдасться зловити її між нарадами…”
“28 квітня. Треба переконати Віру взяти відпустку. Звозити їх на море, як давно мріяла Лізонька. Вона росте так швидко… Боюся упустити важливі моменти. Учора помітив перші ознаки перехідного віку – наше малятко стає справжньою дівчиною…”
“1 травня. Забронював путівки на серпень. Це буде сюрприз до нашої річниці. Два тижні на узбережжі – тільки ми втрьох. Віра, напевно, чинитиме опір, говоритиме про роботу, але я наполягатиму. Сім’я найважливіша…”
Останній запис було датовано 3 травня – за день до тієї фатальної поїздки. Віра пам’ятала цей ранок до найдрібніших подробиць: як Андрій поцілував її перед відходом, як пожартував про якийсь сюрприз, як пообіцяв повернутися до вечері…
Сльози капали на сторінки, розмиваючи чорнило. Віра не пам’ятала, коли востаннє дозволяла собі плакати. Напевно, на прощанні з чоловіком. А потім вона немов заморозила всі почуття, сховала їх під маскою ділової жінки, яка з усім впорається сама.
Уранці вона вперше за три роки зателефонувала на роботу і взяла вихідний. Піднялася на другий поверх і тихенько постукала в кімнату доньки.
– Лізо? Можна ввійти?
Тиша у відповідь. Віра обережно відчинила двері й завмерла на порозі. Кімната була порожня. На акуратно заправленому ліжку лежав складений учетверо аркуш паперу. Тремтячими руками Віра розгорнула записку:
“Мамо, я поїхала до столиці. Там перегляд у художню школу. Не шукай мене, будь ласка. Я просто більше не можу так жити. Мені потрібно знайти свій шлях – одній.”
В очах потемніло… Художня школа? Вона навіть не знала, що Ліза всерйоз захоплюється малюванням! У пам’яті спливли рядки зі щоденника Андрія: “Ліза весь вечір малювала… У неї безперечно талант…”
Тремтячими руками Віра почала відчиняти шухляди столу, шафи – скрізь були заховані альбоми з малюнками. Акварельні пейзажі, портрети вугіллям, начерки олівцем… І скрізь, на кожному аркуші – відгомони того болю, що накопичувався три роки.
Автопортрет дівчинки, що сидить у порожній кімнаті. Силует жінки за комп’ютером, відгородженої від світу стіною з документів. І портрет… портрет Андрія, написаний за старою фотографією – такий живий, що перехоплювало подих. Кожна зморшка біля очей, кожна іскорка в знайомому погляді – все було схоплено з вражаючою точністю.
На зворотному боці портрета був напис: “Тату, мені так тебе не вистачає. Особливо зараз, коли мама… коли її більше немає. Ні, вона дихає, ходить, розмовляє по телефону, але це не вона. Не та мама, яка пекла млинці на вихідних і читала мені казки перед сном. Я не знаю, як достукатися до неї…”
– Господи, що ж я накоїла… – прошепотіла Віра, притискаючи до грудей малюнок.
За п’ятнадцять хвилин вона вже мчала на вокзал. У голові крутилися уривки спогадів: ось вони їдуть усією сім’єю на дачу, Ліза на задньому сидінні підспівує радіо, Андрій за кермом підморгує їй у дзеркало заднього виду…
“Тату, дивись, яка гарна хмара!””Віро, кохана, може зупинимося перекусити?”
“Мамо, заспівай зі мною цю пісню!”
Як же все змінилося.
Телефон Лізи був вимкнений, але Віра знала розклад автобусів – професійна звичка все планувати іноді бувала корисною. До столиці чотири години їзди – отже, дочка має бути на центральному автовокзалі. Ніколи ще дорога не здавалася такою довгою.
На вокзалі було людно. Віра металася між залами очікування, вдивляючись у кожне молоде обличчя. Серце калатало десь у горлі. А що, якщо вона запізнилася? Що, якщо автобус уже пішов?
І раптом…
– Ліза!
Дочка сиділа біля вікна, стискаючи в руках потертий рюкзак. Поруч стояла невелика валіза – та сама, з якою вони колись їздили на море. Побачивши матір, вона здригнулася і спробувала встати, але Віра вже опустилася перед нею на коліна, не звертаючи уваги на здивовані погляди перехожих.
– Пробач мене, – голос зривався. – Пробач, що не бачила… не відчувала… що залишила тебе одну справлятися з усім цим болем.
– Мамо? – Ліза дивилася на неї розширеними від здивування очима. – Ти… плачеш?
– Я так давно не плакала, що забула, як це робиться, – Віра спробувала посміхнутися крізь сльози. – Думала, маю бути сильною. А насправді просто ховала голову в пісок. Тікала від нашого горя в роботу, замість того щоб бути поруч із тобою.
Ліза мовчала, але її пальці, які до цього судорожно стискали рюкзак, повільно розслабилися. У залі очікування було гамірно – оголошували прибуття чергового автобуса, сміялися діти, хтось голосно говорив телефоном. Але для них двох час немов зупинився.
– Я бачила твої малюнки, – тихо продовжувала Віра. – Вони прекрасні. І… вони розбили мені серце. Тому що на них я побачила, як сильно тобі було самотньо весь цей час.
– Ти навіть не знала, що я малюю, – у голосі Лізи звучала гіркота. – Тато завжди казав, що в мене талант. А ти… коли ти востаннє заходила в мою кімнату?
Віра прикусила губу. Справді, коли? Місяць тому? Два? Вона приносила білизну… чи це була домробітниця?
– Я знайшла татів щоденник, – вимовила вона. – Ганна Петрівна принесла його вчора ввечері. Він писав про тебе, про нас… Про те, як хотів звозити нас на море.
Ліза здригнулася:
– Щоденник? Він… він справді писав про мене?
– Щодня. Про твої успіхи в школі, про те, як ти малюєш, про твої мрії… Він усе помічав, усе пам’ятав. А я… я зрадила вас обох. Сховалася за роботою, думаючи, що так буде легше.
– Мені не потрібна була сильна мама, – тихо сказала Ліза. – Мені потрібна була просто мама. Та, яка обіймає, коли сумно. Яка слухає. Яка… просто є.
Віра простягнула руку й обережно торкнулася щоки доньки, стираючи сльозу:
– Я тут. І більше нікуди не подінуся. Тільки… дай мені шанс усе виправити.
Минуло три місяці.
У міській галереї було незвично багатолюдно. По стінах розвішані картини – яскраві, живі, пронизливі. Під кожною – акуратна табличка: “Єлизавета Собко”.
Це була перша персональна виставка Лізи. Невелика, всього п’ятнадцять робіт, але кожна – як вікно в душу юної художниці. Тут були і міські пейзажі, і портрети випадкових перехожих, і натюрморти. Але головне місце займала велика картина в центрі залу.
На ній був зображений їхній будинок, залитий теплим літнім світлом. На ґанку – три фігури: високий чоловік, жінка і дівчинка-підліток. Вони трималися за руки й усміхалися. Віра не могла відірвати погляд від цього полотна.
– Я назвала її “Сім’я”, – Ліза підійшла і стала поруч із матір’ю. – Тому що… ми все ще сім’я. Навіть якщо тата більше немає з нами фізично, він завжди тут, – вона торкнулася грудей у ділянці серця.
Віра обійняла доньку за плечі, і вперше за довгий час ці обійми були відповідними, теплими, справжніми. Вони стояли мовчки, дивлячись на картину, і кожна думала про своє.
– Знаєш, – промовила Ліза, не відриваючи погляду від полотна, – я все-таки вирішила вступати до художньої школи тут, у нашому місті. Столиця почекає.
– Чому? – тихо запитала Віра.
Ліза повернулася до матері, і в її очах – таких схожих на батьківські – світилася усмішка:
– Тому що тепер у мене знову є дім. Справжній.
У цей момент до них підійшла літня жінка в елегантному костюмі:
– Вибачте, ви – автор цих робіт?
Ліза зніяковіло кивнула.
– Я представляю художню галерею в Києві. Ми б хотіли обговорити можливість організації вашої виставки у нас. Такий свіжий погляд, така глибина почуттів… У вас безсумнівний талант.
Віра відчула, як дочка напружилася, і м’яко стиснула її плече:
– Це чудова пропозиція, але, можливо, обговоримо деталі пізніше? Сьогодні особливий день для нашої родини.
Жінка з розумінням посміхнулася і залишила свою візитівку.
Увечері вони сиділи на кухні, пили чай з улюбленим Лізиним чорничним пирогом (Віра нарешті згадала рецепт) і розмовляли.
Просто розмовляли – про все на світі.
Про те, як Ліза навчилася малювати, приховуючи своє захоплення від матері.
Про те, як Віра боялася зупинитися хоч на хвилину, бо тоді довелося б відчувати біль втрати.
Про майбутнє, про мрії, про страхи.
– Мамо, а ти пам’ятаєш, як ми з татом влаштували пікнік просто у вітальні? – Ліза посміхнулася спогадам. – Тоді весь день йшов дощ, а в нас були квитки в парк…
– Звісно, пам’ятаю! – розсміялася Віра. – Андрій розстелив плед, притягнув кошик для пікніка… А ти намалювала на аркушах паперу сонце і дерева і розвісила по всій кімнаті.
– А пам’ятаєш, як тато вчив мене кататися на велосипеді? Він так пишався, коли я проїхала цілих десять метрів без підтримки…
– І одразу врізалася в кущ бузку! – підхопила Віра. – Боже, як же ми злякалися тоді… А ти встала, обтрусилася і заявила: “Я майже долетіла до місяця!”
Вони сміялися і плакали, згадуючи.
За вікном повільно падав сніг, вкриваючи місто білою ковдрою.
У будинку було тепло і затишно.
Про майбутнє, про мрії, про страхи.
– Мамо, а ти пам’ятаєш, як ми з татом влаштували пікнік просто у вітальні? – Ліза посміхнулася спогадам. – Тоді весь день лив дощ, а в нас були квитки в парк…
– Звісно, пам’ятаю! – розсміялася Віра. – Андрій розстелив плед, притягнув кошик для пікніка… А ти намалювала на аркушах паперу сонце і дерева і розвісила по всій кімнаті.
– А пам’ятаєш, як тато вчив мене кататися на велосипеді? Він так пишався, коли я проїхала цілих десять метрів без підтримки…
– І одразу врізалася в кущ бузку! – підхопила Віра. – Боже, як же ми злякалися тоді… А ти встала, обтрусилася і заявила: “Я майже долетіла до місяця!”
Вони сміялися і плакали, згадуючи.
За вікном повільно падав сніг, вкриваючи місто білою ковдрою.
У будинку було тепло і затишно.
І десь там, серед зірок, Андрій напевно посміхався, дивлячись на свою сім’ю, яка нарешті знову стала єдиним цілим.
Бо іноді потрібно втратити щось важливе, щоб зрозуміти: головний скарб завжди був поруч.
Потрібно тільки навчитися його бачити..Спеціально для сайту Stories
