“Та я просто суперчоловік! – саркастично думав Сашко, паркуючи машину біля гіпермаркету. – У неї гості, а я – сходив в магазин. Круто!”
Гості, щоправда, були спільні, але якби вони прийшли персонально до Сашка, він би навіть не подумав угробити півдня на кухні, щоб їх нагодувати. Обійшлися б бутербродами.
Це в Марини бзик якийсь: накрити на стіл, наготувати всіляких вишукувань, ніби не родичі з’являться, а посли заморські.
Та й прийдуть-то вони, найімовірніше, щоб їх із Маринкою мирити. Під закусочку і чарочку воно, звісно, легше. А чого їх мирити? Дорослі люди посварилися. З ким не буває? Даремно ось тільки при свідках. Сашка мама все це чула і, звісно, промовчати не змогла.
– Сашко, не можна так із жінкою розмовляти! Навіть якщо вона неправа! – Влізла.
І даремно, між іншим, влізла. Маринка після підтримки свекрухи взагалі на диби встала:
– Та я в нього завжди неправа! Навіщо ми взагалі одружилися, якщо в нас із кожного питання скандал? Допомогти прошу – лайка. Сходити куди-небудь зі мною – кисла міна. Я ж кухонний комбайн якийсь, а не жінка.
– Та годі брехати! Зазвичай я завжди погоджуюся, щоб зайвий раз не слухати твій крик! – негайно відповів Сашко.
– Але сьогодні ти взагалі з берегів вийшла. Немає в нас грошей навіть на найгарячішу путівку. І відпустку мені не дадуть. А хочеш розлучення – вперед!
Маринка грюкнула дверима, зникла в спальні. Сашка мама схопилася за голову:
– Зовсім з глузду з’їхав? Ну нічого, охолонеш, подумаєш, і давай мирися.
Пішла. А сама, напевно, наскаржилася мамі Марини. Дружать вони, бачте!
Тут ще й Восьме березня підвернулося. Батьки з обох сторін, звісно, в гості напросилися – “посидіти”. Але Сашка не обдуриш. Знає він це “посидіти”. Приймуть і почнуть грати в психологів.
Тільки, схоже, цього разу в них нічого не вийде. Маринка на свято погодилася, але одразу попередила: “Це останні спільні посиденьки. Втомилася я від наших сварок. Думала-думала і придумала: давай зробимо, як ти сказав – розлучимося. А поки батьки в гостях, зробимо вигляд, що ми помирилися і кохаємо одне одного аж до зубного скреготу. Немає сил їхні просторікування про важливість сім’ї слухати”.
***
І ось тепер у магазин послала. З цілим списком. Хоче, мабуть, і справді грандіозно відсвяткувати і жіночий день, а заразом і їхнє розставання! Сашко сперечатися цього разу не став, поїхав. І ось тепер злився, штовхаючи перед собою візок, навантажений доверху.
Народу на касі було багато. Немов у всіх напередодні свята раптово спорожніли холодильники. Присипляюче пищав сканер, повзла чорна стрічка, черга рухалася повільно.
– Сашко, ти, чи що? – пролунало за спиною.
Сашко обернувся: Льоха! Сто років не бачилися, але ж раніше товарищували. У Олексія в руках кошик. Відразу видно – не святкує він жіночий день. Курка, пляшка сир, батон – просто набір холостяка. Щасливий!
– Привіт! От уже не очікував. Як життя, як сам?
– Та як… – Льоха знизав плечима. – Зараз добре. А так, по-всякому було. Слухай, не в черзі ж розмовляти. Ходімо посидимо, тут є де.
– Ходімо!
– А тебе вдома з цим продуктовим достатком не загублять? – Льоха кивнув на візок.
– Почекають! – Сашку не хотілося додому.
Удома Марина, холодна, зібрана. Видно, подумки готується демонструвати родичам імітацію неземного кохання до чоловіка.
– Ну, розповідай! – велів Льоха, коли вони влаштувалися за столиком. – Дружина, сім’я, діти?
– Та складно все. Дружина поки що є, але, схоже, ненадовго. Начебто одружилися – усе чудово було. А потім пішло-поїхало. Нічого оригінального. Спочатку їй гроші потрібні: “Працюй, Сашко”. А потім їй уваги мало: “Скільки можна працювати?” Ні, ну або те, або інше. Гроші й справді потрібні. Кредити, іпотека… Загалом, намагався поєднувати – погано виходить.
Сваритися стали, вона тепер теж на роботі затримується: “Чого мені додому поспішати? Мене там ніхто не чекає!” Готує, тільки якщо гості намічаються. А раніше – щодня. Вона у мене любить цю справу. І вміє. Розмовляємо і то рідко. Я втомлююся на роботі, не до діалогів.
У мене взагалі таке відчуття, що ми з нею тепер перетинаємося, тільки щоб посваритися. Останній раз, мабуть, був тією самою соломинкою, що зламала спину верблюду. Я про розлучення зі зла ляпнув. Вона підтримала. Ось тепер прощальну вечерю, спільно зі святковим банкетом влаштовує.
Батьки прийдуть. А вони в нас ті ще миротворці. Дружина не хоче, щоб вони нас укотре мирити почали. Наказала поводитися так, ніби в нас усе гаразд. Хоче розлучитися без спецефектів.
– А ти?
– А я не знаю. Адже тут яка штука… Не кохає вона мене більше, схоже. Живемо, як сусіди! – Сашко подивився на Олексія:
– Розумієш?
Той задумливо кивнув.
– Гаразд, ти про себе краще розкажи, – попросив Сашко. – Судячи з покупок – жінки в тебе немає?
– Ну чому ж немає? Є. Тільки в мене теж усе непросто.
– Ну?
– Вона найкраща з усіх, кого я знав. А в мене їх чимало було. І красива, і розумна, і хазяйновита. Ти б знав, як вона готує! Та й з усім іншим повний порядок… Ну, ти розумієш.
– Ну то чого не одружуєшся, раз така жінка? – Сашко навіть позаздрив.
Особливо “всьому іншому”. У них цього самого з Маринкою вже місяці три не було, а може, більше. Спочатку вона до нього , а потім відстала. Набридло. Саме час би у свої руки ініціативу взяти, та все ніяк не зібратися: з роботи приходить вичавлений, а у вихідні вони зазвичай сваряться!
– Не можу, – зітхнув Олексій, – не хоче вона! Каже, що це до шлюбу все добре: кохання, романтика, а потім усе кудись дівається.
– Вона чого в тебе, вже була заміжня? Скажи ще, що діти є!
– Ні, дітей немає. А заміжня… Хто її знає. Не розповідає вона. Ми ж зустрічаємося-то кілька разів на тиждень вечорами. Не до вивчення родинних зв’язків.
– То ти хочеш узяти в дружини кота в мішку, який добре готує, але заміж не рветься? Я нічого не упустив? – Сашко уважно подивився на Олексія. – Та ти, мій друже, ненормальний!
– Точно, – погодився Льоха. – Але якби ти її побачив, то, напевно, зрозумів би мене.
– Ну так покажи! – зажадав Сашко. – Чи в тебе навіть фотографій твоєї таємничої та ідеальної немає?
– Є, зараз, – Олексій поліз за смартфоном. – Ось вона, дивись.
З фотографії Сашку посміхалася… Маринка!
Його Маринка, яка зараз чекала вдома продукти, яка не хотіла повідомляти батькам про прийдешнє розлучення, яка так часто затримувалася останнім часом на роботі!
– Ти чого? – Льоха здивовано подивився на заціпенілого Сашка.
Такого ефекту він не очікував. Ні, Маринка гарна, звичайно…
А Сашку в голову нічого не лізло. От і мовчав він, роздивляючись фото своєї власної дружини на чужому телефоні.
– Це моя дружина, – нарешті видавив він.
– Моя Маринка?! – очі Олексія округлилися.
– Поки що моя!
– Припливли…
– Знаєш що, підемо в інше місце, – запропонував Сашко.
Вони довго сиділи з Льохою в якомусь барі
– Хочеш, я її кину? – запитував піддатий Льоха.
– Кохаю, звичайно, але заради друга…
– Не треба, – відмахувався Сашко. – Я її назад не прийму! Зрадила вона нашу сім’ю. Забирай собі!
– Ні, мені чужого не треба! – благородно відмовлявся Олексій.
На чому вони домовилися, Сашко не пам’ятав. Похитуючись, він ішов додому: машину довелося залишити біля гіпермаркету. “Не хочеш, значить, батьків турбувати? – зло думав він. – А доведеться! Я тобі зараз таке влаштую!” Щоправда, що він влаштує, Сашко поки не придумав.
Те, що він не загубив пакети з продуктами, було дивом. І тепер вони двома гирями бовталися в руках, допомагаючи нетвердо балансувати слизьким березневим тротуаром. Вони ж завадили знайти ключ. Тож Сашко з люттю втиснув кнопку дзвінка.
– Та де ж ти … – Маринка відчинила двері. – Боже, ти де вештався?
З кухні визирнула теща. Сховалася, щоб за хвилину повернутися із мамою Сашка.
– Це ще що за новини?! – грізно поцікавилася та.
– У невістки своєї запитай! – огризнувся Сашко.
– Я в тебе питаю!
– Забирайте вашу їжу! – Сашко жбурнув пакети на підлогу передпокою, опустився на пуфик: – Не на того лаєшся, матусю! Ти знаєш, хто твоя кохана Марина? Справжня …,вибачте, у суспільстві жінок так не заведено говорити. Коротше, поведінка в неї легка, як пір’їнка!
– І звідки ж ти це взяв?
– А світ, він тісний… – Сашко філософськи зітхнув. – Зустрів я її “приятеля по іграх”, Льоху. Другом моїм старовинним виявився! Не очікувала?
Він поглянув на дружину.
– Фотографіями твоїми хвалився! Казав, що ти найкраща на світі. Чого ж це ти для інших така хороша, а для мене як вийде? Загалом, збирай манатки і вали звідси. Правда, не знаю куди! Льоха теж від тебе відрікся, коли дізнався, що ти моя законна дружина!
– Усе сказав? – Марина була напрочуд спокійною. – Так от, я тебе розчарую. У нас квартирка іпотечна. І ділити її – ще той ребус. Ось протверезієш і продумаємо варіанти.
Сашко опустив голову на складені руки і замовк.
– Підемо ми, мабуть, – засобиралися родичі.
І хоч мамі Сашка хотілося влаштувати грандіозний скандал, а Марининій – надавати доньці ляпасів, вони вирішили відкласти це на потім.
“Кінець нашій дружбі!” – подумала Маринина мама. “Бачити їх більше не можу!” – вирішила мама Сашка.
Сашко прокинувся вранці на дивані одягнений. Тріщала голова, у роті було сухо й гидко. “Перебрав я вчора”, – згадав він.
А потім згадав і все інше…
Маринка сиділа на кухні, снідала. Сашку захотілося схопити її в оберемок, струсити, накричати, вимагати відповідей. Але замість цього він приречено запитав:
– До нього підеш?
– Та з чого ти це взяв? Зніму що-небудь. І тобі пропоную про житло подумати. Ділити наше гніздечко – замучимося. Давай здавати його, чи що, і платити іпотеку, як платили. Трохи ж залишилося. А коли все виплатимо, там і подумаємо, що далі робити.
– А чому ти до нього не хочеш? Адже заради чогось ти з ним закрутила? – Сашко хотів зрозуміти.
– Ось саме заради чогось! З тобою в нас уже й сім’ї-то не було, коли він мені підвернувся. Ми з тобою тоді вкотре пересварилися. Після роботи додому йти не хотілося. От і сиділа в кафе, вся така нещасна, про життя думала. А тут він: люб’язний, ввічливий, співчутливий. Слово за слово, і розговорилися.
Не вистачало мені цього, щоб мене слухали, дивилися в очі, розуміли. Купилася. Далі – більше. Дивлюся, а чоловічок-то закохався. На серйозне розраховує. Тільки мені-то це все не потрібно. Вдома он це саме “серйозне” в останніх судомах корчиться. Вирішила з ним розлучитися.
Путівка ось ця дурна підвернулася. Думаю, дам нашій родині останній шанс. З’їздимо удвох із Сашком на море, відпочинемо, згадаємо минуле. Може, і ворухнеться щось, заради чого варто разом жити…
Та не вийшло. Ти відразу поїздку цю забракував. І тут я вирішила: досить. Немає сім’ї, і нічого прикидатися. Тільки от батькам хотіла це після розлучення повідомити. Знаю я їх! Зберуться наші мами і почнуть по вухах їздити, шлюб рятувати. Подружки-нерозлучниці. Тепер-то вже не будуть. Дякую тобі.
Ну й добре, як вийшло, так і вийшло. Розлучимося, буду жити одна. Може, воно й на краще. Видно, не пощастило мені зустріти свого чоловіка. А може, і немає його зовсім, і я просто романтична дурочка. Хочу сім’ю, як у мами з татом. Адже їх досі кохання пов’язує, а не якась іпотека.
– А Льоха, виходить, теж не той? – із хворобливою цікавістю допитувався Сашко.
– Спочатку здавалося – той. А потім, дивлюся – усе по накатаній. Звик! І ось уже замість того, щоб сходити кудись, пропонує вдома посидіти: “Ти ж так добре готуєш!” А мене запитали, чи хочу я готувати сьогодні?
– Ну ти ж любиш…
– Люблю, коли це не обов’язковість. А ще я люблю іноді наплювати на все це готування та інші радощі і кудись з’їздити, відпочити, відірватися! І якщо мій чоловік іноді мене вечерею побалує – теж люблю! Але ні. Ви ж усе, як за сценарієм, дієте: романтика до весілля, далі побут, робота і… І все!
Гаразд, Сашко, давай не будемо. Пізно… Я, звісно, винна. Може, і правильно ти мене вчора назвав. Але ж ти навіть не помітив, що в мене хтось з’явився! Тебе не чіпають, і добре! Ось я і не поспішала зізнаватися. Хоча скільки мотузочці не витися, а кінець завжди знайдеться.
Вони розлучилися. Сашко переїхав до батьків. Так зручніше: мама і приготує, і на роботу розбудить. Та ще й Маринку тепер згадувати не буде. Розчарувалася вона в ній.
Льоха на горизонті більше не з’являвся. Перед Сашком незручно, перед Маринкою – ніяково. Та й дружиною вона бути не бажає. Тепер-то Льоха зрозумів, чому. Видно, поганий із Сашка чоловік. Напевно, і Льоха такий самий. Адже, якщо чесно, йому навіщо дружина? Ясна річ: щоб насамперед побутом займалася, а вже в десяту прикрашала життя.Спеціально для сайту Stories
Марина знімає квартиру. До мами після концерту навіть потикатися страшно: всі нерви потріпає.
Свою іпотечну квартиру вони поки здають. Так домовилися. Заміж більше не хоче. Досить! Ні, звісно, якщо зустріне колись того самого, то вона подумає. А поки що їй і так добре.
