Чули коли-небудь про надмірну амбітність? Так от, у мене якраз цей випадок. Я завжди прагнула, щоб моя сім’я жила краще, розвивалася, рухалася в цьому світі і щоб перед іншими людьми не було соромно. Після появи сина вже через чотири місяці я була на роботі.
Не давала чоловікові розслаблятися на дивані, щоб він теж зловив мій ритм і ми йшли нога в ногу. Думаєте, це так просто? Але в наш час по-іншому просто не можна. Проте життя склалося таким чином, що ми вийшли лише в такий міцний, злагоджений середній клас. І то, за мірками нашого міста.
Порівняно зі столицею це було б як небо і земля. Ну хіба це привід для гордості? От і я думаю, що ні. Чоловік часто скаржився на те, що я намагаюся зробити з нього і нашого сина якихось роботів. Він у мене великий, неповороткий. Дай тільки привід – і задере ноги догори на дивані.
Ледар, загалом. Зате вихованням сина займалася особисто я. Ми віддали його в хорошу школу, найкращу в місті. Потім я записала його на курси з поглибленого вивчення математики, а через рік додала два уроки на тиждень з легкої атлетики. Не хотіла, щоб він виріс товстим матрацом, як і його тато.
Згодом дитина і справді досягла певних успіхів в обох напрямках, але для моїх цілей цього було недостатньо. Після закінчення 9-го класу ми з чоловіком обговорили його успішність і прагнення в житті. Я хотіла, щоб він після закінчення 11-го класу їхав вчитися в столицю на програміста.
Усім відомо, що на даний момент це, мабуть, найперспективніша професія. Але для повного щастя не вистачало грошей. На житло, навчання і все інше. Чоловік же вперто товкмачив мені про те, що наш син уже сам обрав для себе професію і хоче вступати до місцевого вишу.
І, що найголовніше, за оцінками він туди проходить. Але які перспективи такого рішення?! І дурневі зрозуміло, що тут він би зміг вибитися на певний рівень, але не більше того. Столиця – ось ідеальний варіант. Недарма ж туди всі їдуть, потім йому буде простіше, але чоловік уперто стояв на своєму.
Я навіть запропонувала взяти кредит під цю справу або продати машину. Жодної реакції. У той момент я і вирішила проявити жіночу ініціативу і піти ва-банк. Моє рішення було простим. Поїхати до сестри за кордон. Заробити там потрібну суму і повернутися. Якраз два роки. І розмову закінчено.
Спершу чоловік сприйняв це як жарт, але й відступати потім він теж не захотів. Так ми з ним і домовилися. Я полетіла до сестри, чоловік залишився вдома. Син, до речі, теж був на боці батька, але я розумію, що дитині з невеликого міста страшно переїжджати від батьків кудись далеко.
Нічого, впорається. Тоді мої думки були саме такими. Хто ж знав, як воно обернеться. Мені пощастило. Сестра підшукала мені непильну роботу, і, скажімо так, я весь цей час просто просиділа за столом, перемикаючи телефон на ту чи іншу лінію. Навіть спілкуватися ні з ким не було потрібно.
Але на цьому весь позитив закінчився. До мого приїзду ніхто не підготувався. Не було зустрічі, квітів, обіймів. Чоловік притягнувся на машині тільки через півтори години. Сказав, були затори, але я зрозуміла, що він просто забув. Сина вдома взагалі не виявилося. Він був із друзями.
Чи з подругою, я не знаю. Якщо раніше будь-яку подію в його житті ми обговорювали, то тепер він був дуже замкнутий щодо мене. З батьком він розмовляв набагато охочіше. Я не розуміла, що відбувається. Приїхала мама, можна було б помити підлогу у квартирі, прибрати шафу, розкласти речі.
Я уявляла, як увійду в чисту, прибрану квартиру. Мої чоловіки зустрінуть мене в новому, красивому і випрасуваному одязі. Може, зайдемо в ресторанчик, відсвяткуємо, а замість цього я побачила спершу одного величезного матраца, а потім другого, меншого.
Син так взагалі погладшав кілограм на 10, так і не впізнати просто. Через два дні після того, як я заспокоїлася і вирішила обговорити з чоловіком майбутнє нашого сина, він подивився на мене своїми великими очима і здивованим тоном запитав, чому я досі не полишила цю “дурну” затію.
Звичайно ж, я ще раз усе докладно пояснила. І тоді мій коханий благовірний видав мені всю правду. І вона перевернула мій світ з ніг на голову. Виявилося, що наш син давно вже “забив” на навчання. Знання в нього залишилися, але не той рівень, з яким можна вступати до столичного вишу.
З успішним складанням іспитів у нашому, місцевому виші в нього проблем немає. Він же проходив навчання за прискореною програмою, займався з репетиторкою, тож усе, що йому потрібно було знати, він давно вже знає. Ось і штовхає байдикує два роки. Ті два роки, які його мама заробляла гроші.
Але і це ще не все. Після якогось театрального зітхання чоловік повідомив мене про те, що у нього роман на стороні. З репетиторкою нашого сина. Поки нічого серйозного, але хто знає, як воно піде далі. Син про це поки не в курсі, але напевно щось підозрює. Місто у нас невелике, тож правди не приховати.
Така ось новина для мене, на десерт. Не встигла я акліматизуватися і оговтатися, як дізнаюся, що моя сім’я зазнає справжнісінького краху. Це чужа сім’я! І, як мені намагаються це піднести, – особисто з моєї вини. Думаю звернутися до психолога, заспокійливі вже куплені.
Третій день живу в подруги. Вона самотня, постійно на роботі. Не знаю, що робити далі. Своїм чоловікам я виявилася не потрібна. Куди тепер іти і що взагалі робити – для мене загадка. Життя дало тріщину, і я вперше не знаю, як цю тріщину можна залатати.
