Сталося це зі мною приблизно роки два тому. Не знаю, з чим це було пов’язано, чи то з моїми стресами з приводу розриву серйозних стосунків, чи то з проблемами на роботі, не можу зрозуміти досі.
Коли згадую про це, стає дуже моторошно. Мій день складався дуже насичено: вранці я пішла на роботу, після роботи одразу побігла на вечірні заняття в інститут.
Прийшла додому як зазвичай, а я тоді жила в батьків, умилася, послонялася трохи і лягла спати. Прокинулася якось раптово, лежачи обличчям до стіни. Було таке неприємне відчуття, що хтось наді мною стоїть.
Страшно серце калатає, а сама думаю: треба взяти подушку і йти в іншу кімнату, ближче до батьків. Піднімаюся, беру подушку в оберемок, повертаюся, а над узголів’ям ліжка стоїть тінь, чорна і не рухається.
Я ніби як акуратно обходжу її і швидко тікаю з кімнати. У батьків планування у квартирі було таке, що зала була прохідною, і через неї власне можна було потрапити до мене в кімнату.
І ось я вибігаю з кімнати, вже хочу закричати мамі, щоб її розбудити, а на мене зі стіни вилазить жінка. Тіла не видно, тільки обличчя і ніби в якомусь білому балахоні.
Волосся сиве, обличчя біле, але не стара, губи як у мертвої з синявою. Я злякалася до нестями, шарахнулася в кут від неї, а вона здавалася далеко, а потім дедалі ближче й ближче до мене, і руки до горла тягне.
Я ніби як хочу закричати, а голос кудись пропав, руки й ноги оніміли, тільки відчуваю, що сповзаю вниз по стінці. Думаю про себе: треба перехреститися, але руку не можу підняти.
А жінка не зникає, я вже відчуваю, що дихати не можу, причому ні болю від пальців не було, нічого. У голові думки метушаться, страх скажений, розумію, що якщо зараз нічого не зробити, то він мене задушить.
І тут я згадую “Отче наш” і починаю про себе читати. І все. Так одразу відпустило, наче цю примару окропом з ніг до голови облили – вона обпливла і розсіялася.
І тут я прокинулася у себе в ліжку. Тільки потім я зрозуміла, що це був сон уві сні… Ось таке зі мною трапилося, але досі при згадці про це мурашки по шкірі.
