З дитинства мене дратували бабусі біля під’їзду, які постійно робили нам зауваження. Вони завжди були всім незадоволені: то ми голосно сміємося, то кричимо, то не там бігаємо.
Якщо велосипедом ненароком хтось проїхав клумбою, тут починався цілий скандал. Відразу бігли до батьків, повчали їх виховувати своїх дітей, тобто нас. Погрожували навіть піти до школи до директора.
Їм завжди була справа до того, як ми поводимося, як вчимося, як одягнені. Від їхніх зауважень рятувала лише зима, тоді бабусі сиділи вдома перед телевізорами.
На той час мені здавалося, що сторонні люди не повинні втручатися в моє життя і контролювати, що я роблю. Я далеко не пенсійного віку, мені ще немає і сорока, але я стала помічати, що так само незадоволена всім.
Я стаю схожою на буркотливу стару. Мене дратують люди, що смітять і палять на зупинках, що розмовляють голосно по телефону в маршрутках, що дихають перегаром прямо в обличчя у вагоні метро вранці, коли всі їдуть на роботу.
Цей список подразників можна ще довго доповнювати. Сюди входять і лихослів’я, і гучна музика з вікна квартири, люди чомусь думають, що у свій вихідний я просто зобов’язана слухати те саме, що й вони.
Компанія, яка не прибрала за собою сміття в лісі після пікніка, наступних вихідних не йде на те ж місце, а намагаються знайти чисте. Найобурливіше, що вони і там залишать після себе гору відходів.
Тепер я розумію наших бабусь біля під’їзду, які робили нам зауваження для школи, як тоді мені здавалося. Як навчитися жити з цим і не дратуватися, не стати схожою на буркотливу, всім незадоволену стареньку?
