Донька завжди була для нас із чоловіком на першому місці. Ми довго не могли завести дітей і, коли нарешті дізналися, що я при надії, наче заново закохалися. Це не історія як із лощеного серіалу. У нас була велика кількість проблем, але новина про майбутню дитину перекрила їх усі на якийсь час.
Ми перестали так часто сваритися, він став приходити з роботи раніше, навіть у п’ятницю. Перші кілька років я, як і всі недосвідчені матусі, тряслася над кожним її кроком, кожним подихом. Коли виявилося, що вона гаркавить, чоловік оббігав усе місто в пошуках хорошого фахівця.
Треба сказати, що через півроку її мова була просто ідеальною. Ми віддали її в хорошу школу. З математичним ухилом. Знаю, що дівчатка в масі своїй вибирають інші предмети, але я хотіла, щоб вона росла в оточенні хороших педагогів і, звісно ж, вихованих дітей.
Ми наймали репетиторів, щоб донька щоразу набирала потрібну кількість балів і проходила в наступний клас. Можу навіть трохи похвалитися, що вона й сама непогано справлялася, але підстрахуватися ніколи не завадить. Ще ми віддали її на скрипку й уроки тенісу.
Чоловік пропонував поговорити про неї зі своїм начальником, щоб він допоміг пробити її на уроки їзди верхи, але потім ми вирішили, що це буде занадто. Все-таки наш бюджет не безмежний, та й коні її трохи лякали. Хтось скаже, що це вже гіперопіка батьків, але ми так не вважали.
Загалом, донька росла як маленька леді, а ми в усьому намагалися їй допомогти, як могли. Чоловік дійсно багато працював, а я вела господарство. Життя в селі за містом взагалі любить працю, а особисто я до неї привчена з самого дитинства. Нас було чотири сестри, а я, старша, за всіма наглядала.
Тож знаю, як буває в інших сім’ях. Але, після того як донька вийшла заміж, наші стосунки з нею дивно змінилися. Наша сторона подарувала молодим квартиру. З боку нареченого зробили гарний ремонт. І все, донька начебто почала уникати нас із батьком. Особливо мене. І я не розумію, як це вийшло.
Перші півроку все було ще більш-менш. Я приходила, підказувала різні ідеї для інтер’єру. Ну, наприклад, що кухня бути білою не може. Це красиво, але дуже непрактично. Так сварка. Вона, бачте, хоче білу кухню. А мити її щотижня хто буде? Потім настала черга шпалер.
Я рекомендувала зупинитися на гірчичному варіанті. Як у нас. Це і для очей приємно, і не видно, якщо пляму поставити. А коли діти підуть, без цього нікуди. Пам’ятаю, як донька в дитинстві все обмалювала фарбами в кімнаті. І ми ж на неї не кричали, але знайти і купити ще кілька рулонів було проблемою.
То чому зараз би не вчинити по розуму? Ще був конфлікт на тлі ванної кімнати. Ми з батьком рекомендували душову кабіну. Сучасно, практично, економія місця і по фінансах не так б’є, але ні ж, обов’язково має бути ванна. Не розумію людей, які цілодобово там лежать, відмокають.
Це раніше треба було цим займатися. Тепер усе, почалося доросле життя! Але якось із закінченням ремонту ми потихеньку примирилися. Я тоді зрозуміла, що донька хотіла показати, що вона розумна, все знає. Вивчилася, і батьки їй уже не указ. Добре хоч, робітники зробили все на совість.
Але тепер ось нові витівки. Я, знаєте, завжди була домогосподаркою. Тому й знаю толк у прибиранні. Помити підлогу, протерти пил, попрасувати, скласти, випрати. Це на перший погляд здається, що все просто і легко. Насправді ж потрібно звертати увагу на дрібниці, нюанси.
А не замітати пил під килим і думати, що ніхто не помітить. Я розумію, що донька не з трудівниць і чоловік її тим більше. Тож намагаюся час від часу приходити до них у гості, прибирати, якщо потрібно. І щоразу я бачу одне й те саме: у шафі речі складені абияк. На вікнах розводи.
На кухні плита постійно в товстому шарі жиру. Я вже мовчу про ванну кімнату. Я ще не стара, здоров’я є. Так от і приходжу, допомагаю цим двом телепням прибрати. Нехай займаються своїми справами, від мене шуму немає. Про що тут ще можна говорити? Але ні.
Донька зі мною посварилася і заборонила приходити до них взагалі. У квартиру, яку я їй подарувала. І яку я ж і зголосилася прибирати, щоб їм було комфортніше, уявляєте? Але донька і навіть зять тепер виставили умови: або я приходжу до них за дзвінком, або узагалі не приходжу.
Вони, бачте, зайняті, ага. В обох п’ятиденка і немає дітей. Вихідні вільні. Самі не можуть нічого зробити по дому і мене не пускають. Дорослі вже. На зятя мені, якщо чесно, ображатися навіть і не хочеться. Ну хто я йому? Але рідна донька так чинить із власною матір’ю. Це, звісно, ганьба.
Навіть не знаю, яке слово підібрати. Але ж була такою розумною і світлою дитиною. Я ж це все пам’ятаю. А що тепер? Зневага батьками і повний ігнор. Чим ми таке заслужили? Правильно кажуть: нинішнє покоління нікуди не годиться. Тепер і я з цим згодна.
