Мої діти забули про мене. Ми спілкуємося телефоном, напевно, раз на місяць. Може, навіть рідше. У дитинстві я виховувала їх одна: батько постійно пропадав на роботі, вдома практично не бував.
Звичайно, гроші деякі були, але все-таки сім’я, можна сказати, була неповною. Це призвело до того, що я надто їх залюбила. Дочка почала водити хлопців ще старшокласницею.
На всі мої слова вона ніяк не реагувала. Навіть після скандалів та криків я чула її бубніж по телефону з хлопчиками, але нічого не могла вдіяти. Потім вона поїхала вчитися в інше місто, і я не мала права щось казати.
Син молодший. На жаль, справжнього чоловіка з нього так і не вийшло. У дитинстві хлопці постійно знущалися з нього через зайву вагу. У період юнацтва він страждав через акне і він ще більше закрився в собі.
Досі він зовсім не самостійний. Добре хоч знайшов себе у роботі: займається комп’ютерами і тепер добре заробляє. Коли у нього з’явилася дитина, я знову стала потрібна.
Мене просили посидіти з онуком, доки вони займалися своїми справами. Невістка завжди була номер один. Не працювала в житті жодного дня, тільки вешталася по салонах краси і зустрічалася з подругами.
Ну й бог з нею, хоч би хлопчика мого направила в потрібне русло. В самотності він бути не може. Але зараз онук виріс, і його віддали до приватної школи. І я знову стала їм не потрібна.
Ніхто не приїде, не принесе гостинців та добрим словом не втішить. Донька рано вийшла заміж і них майже одразу з’явилися двійнята. Навіть не закінчила інститут, як переїхала жити до чоловіка.
Навчання, звичайно, закинула. Ми спілкуємося телефоном, але приїжджає вона вкрай рідко. І завжди без дітей. Своїх онуків я бачила лише на фотографіях. Фінансово життя у доньки не таке райдужне, як у брата
Але вона боєць і робить все, щоб було добре сім’ї. Але свого чоловіка вона розлюбила. Останнім часом ми говоримо телефоном дуже нечасто, і розмови не перевищують пару хвилин. Постійно говорить про свою роботу.
Але ж не працюєш ти цілодобово! Я вже стара. Мені важко справлятися з хатніми справами, а про прибирання й говорити нема чого. Після того, як чоловік покинув нас, нікому й покупки з магазину донести.
Пенсія зовсім крихітна, але крупи поки що купити вдається. Діти не допомагають, хоча мені зовсім небагато треба. Нещодавно ось довелося піти вибити килими. Ну я й упала зі сходів у під’їзді.
Дуже сильно травмувала ногу. Так у цей час мене хлопчаки побачили з двору, допомогли підвестися і повернутися у квартиру. Тепер іноді в гості приходять, приносять щось із дому.
У цьому житті треба сподіватися тільки на себе. Діти, звичайно, це велика радість і виховувати їх треба гідними людьми. Але не варто сподіватися на допомогу з їхнього боку, коли це буде потрібно.
