Одна гарна жінка говорила зі мною і постійно смикала залізний ланцюжок. Це був ланцюжок від сумки. Довгий ланцюг, який жінка то намотувала на зап’ястя, то перебирала…
Коли вона вчилася в школі, три дівчинки знущалися над нею. Обзивали, робили капості, лихословили… Поступово в цькування включився весь клас. І ця жінка-дівчинка стала вигнанцем.
Вона не показувала вигляду, як їй боляче, а потім плакала вдома, але маму не хотіла засмучувати. Дівчатка дізналися, що цій Олені подобається один хлопчик і висміяли її, обмовили, зруйнували її боязке почуття і боязкі надії…
Багато років минуло. Все в минулому. І Олену турбує лише особиста самотність. Немає близьких друзів і немає коханої людини. Не склалось. Хоча в іншому все добре: робота, достаток, освіта, будинок та два собаки. І кіт…
Я запитала, коли буде зустріч однокласників? І Олена замахала руками, ланцюжок задзвенів; що ви! Я ніколи не їжджу до маленького міста дитинства і ніколи не ходжу на зустрічі. Це тяжкий спогад.
Мені страшно їх бачити, тих, хто мене цькував! …Але потім Олена зрозуміла мене і поїхала. Прийшла на зустріч. І побачила двох дівчаток. Тих самих. Третя знищила своє життя та саму себе звела зі світу.
А ці дві – та що там казати. Сумне видовище. Нещасні життя та старі обличчя з погаслими очима. Вони трохи пожвавішали, коли побачили Олену. І навіть спробували щось сказати таке, образливе. Мовляв, тебе не впізнати!
Їх теж було не впізнати. Якщо тільки впритул підійти і в погаслі очі подивитися, що Олена і зробила – подивилася у вічі своєму минулому. Не страшному тепер, а убогому та гнилому. Мертвому минулому…
А через півроку Олена вже розповідала про свого чоловіка. Він з’явився у її житті та став її щастям. І друзі з’явилися – Олена захопилася дайвінгом. На глибині гарно, хоч спочатку і страшно.
А залізного ланцюжка більше не було. Інша сумочка, ніжно-бірюзова, із тонкими ручками. Іноді треба пірнути на глибину, у минуле, щоб ланцюг зник. Минуле вмирає, ланцюг розпадається, народжується майбутнє.
