Ця історія про мого дідуся. Він жив у ті часи, коли було заборонено мати власну думку, та й жити загалом теж було не можна. Ти мав бути сірою масою і то не факт, що біда тебе омине. Так і сталося. За доносом односельця мого дідуся заарештували.
Той чоловік сам не мав господарства, але він був поплічником тодішньої влади, тому завзято “розкуркулював” земляків. Так вселився в простору хату однієї сім’ї, відправленої “на будівництва п’ятирічки”. Після розкуркулення він кілька тижнів гордо ходив в обновах із “куркульської” скрині.
А потім, пропивши кожух, чоботи і лляні сорочки, одягав заношену шинель на білизну, а то й на голе тіло, вишукував наступну сім’ю, що наймала в сезон збирання врожаю одного-двох працівників, і “розкуркулював”… Сказати, що в селі він не викликав симпатії, – і половину правди не сказати.
А мого дідуся якраз дуже багато хто шанував у селі. Працьовитий умілець, що хату збудувати, що вітряк, якісно виконати слюсарні, столярні, теслярські й навіть ковальські роботи – все було йому до снаги. Такі печі клав, що тепло добу тримали. З навколишніх і далеких сіл кликали його.
Звісно, заробляв добре. Пасіку сам влаштував, любив там працювати. І передавав свої вміння молодим хлопцям, які роїлися навколо нього, немов бджоли, збираючи нектар майстерності, мудрості, любові до рідного краю… У більшості батьки теж багато чого вміли – тесали, клепали, кували, будували.
А мій дід змайстрував першу в селі динамо-машину – в його будинку з’явилася електрика. Зібрав радіоприймач. І навчив кожного охочого… Може, той односельчанин заздрив майстрові й міцному господареві? Можливо. Однак у сім’ї закріпилося інше пояснення доносу в органи.
Коли колективізація сільського господарства набирала все більшого розмаху, дід запевнив мою бабусю, що треба записуватися в колгосп, хоча й розумів, що нічого путнього з колективних господарств не вийде, бо спільне – це все одно що нічиє. Але влада погано ставилася до власників майна.
Згнітивши серце, бабуся відвела на колгоспну ферму молоду корову, залишивши вдома її матір; віддали в колгосп 15 вуликів пасіки, причому завідувати нею доручили моєму ж дідові. Ще в господарстві в нього було два красені жеребці. Передчуваючи їхню нелегку долю, дід віддав їх до кавалерії.
Найімовірніше, той односельчанин-нероба вже уявляв свій шикарний виїзд у візку, запряженому дідовими конями, але – облом. Ось він, образившись, і доніс у НКВС, що, мовляв, мій дід – запеклий противник влади, хоч і замаскувався під колгоспника… Забрали його вночі.
Півроку провів у катівнях, а потім… повернувся, теж уночі, додому. Врятувала його відповідь “не знаю” на всі запитання слідства. Слідчий, до речі, показав діду ту кляузу. Тож він знав, з чиєї милості опинився у в’язниці. Хтось невідомий інформував слідство, що не може бути ворогом «герой праці».
Дідова пасіка, яку він віддав у колгосп, кілька разів отримувала нагороди республіканської ВДНГ… Словом, майже дивом дід уникнув табору. Невдовзі керівник однієї з установ, де кількома роками раніше він виконував столярне замовлення, порадив йому виїхати з села та пообіцяв роботу.
Мовляв, тут він нікому не буде очі муляти. Так і переїхала родина до обласного центру. А через рік знову вночі, у двері їхньої тимчасового будинку постукали. На порозі стояв… той самий односельчанин, який написав на мого дідуся кляузу.
Виявилося, що у селі його шукали поліцаї, а більше нема до кого звернутися по допомогу. Укривав свого кривдника дід всю війну. Щоправда, не в себе вдома – дружина і старша донька були проти. На той час дідусь працював завгоспом у великій установі, як і пообіцяв його керівник.
Влаштував свого кривдника туди та надав кімнату в підсобному господарстві. Між іншим, в одному зі службових приміщень дід влаштував склад зброї та продуктів для місцевої партизанської бригади. Ризикував, але інакше не міг.
А той чоловік після війни, якось добряче напідпитку, вирішив скоротити шлях і перейшов залізничне полотно в недозволеному місці. Але потрапив під товарний поїзд. Ось воно як буває… Зробиш комусь погано, а потім ця людина й буде єдиною, хто допоможе.
