— Збожеволіла, це ж останні гроші! – прошипіла Ірка.
Марина простягла купюру літній жінці. Та сиділа біля входу до супермаркету та просила милостиню.
– Ось візьміть.
– Нехай все що віддаси, повернеться до тебе семиразово! – жінка схилила голову і подивилася на гроші, сиве пасмо випало з-під хустки на лоб, у чорних очах заблищали сльози, – Аж тисяча, дякую, дочко!
– Остання тисяча! – Ірка зневажливо посміхнулася. – Ось Вам не соромно, гроші у добрих довірливих людей виманювати. Шарлатанка! Ще й фразу яку вигадала, що повернеться все семиразово. Допомагає? Ні?
— Та заспокойся, – огризнулася Марина, – грошей ми ще заробимо, пішли.
— Терпіти не можу жебраків, вони всі алкаші та ледарі, ні на що більше не здатні… І де ти зібралася заробляти, забула, що роботи у нас тобою більше нема. Нас скоротили!
-Не знаю, може репетиторством займусь, а може тексти перекладати буду, та чи мало на світі способів гроші заробити? – Марина підхопила подружку під руку. – Особливо для двох чарівних, молодих, обдарованих і креативних дівчат! Це ось бабусі тій – важко, а нам-то з тобою що?
Марина озирнулася на жінку похилого віку, але тієї на місці вже не було.
– Побігла твої гроші витрачати, напевно … – прокоментувала Ірина.
— Ой, годі вже бурчати!
Солідного вигляду жінка в білому пальті та капелюшку стояла біля дверей супермаркету, дивилася на подруг і посміхалася. Марина несміливо посміхнулася у відповідь, наче жінка зовсім не знайома, ну раптом.
Марина кивнула про всяк випадок, бо краще посміхнутися і кивнути зовсім незнайомій людині, аніж проігнорувати того, кого просто не впізнала. Жінка в білому пальті кивнула теж, сиве пасмо випало з-під капелюшка на лоб, чорні очі весело блищали.
Попрощавшись з Іркою, Марина пішла додому, вже завернула на подвір’я, коли телефон задзвонив. Начальник чемно вибачився і запросив назад на роботу.
Пояснив, що несподівано впало велике замовлення і скорочення штату скасовується і навіть запропонував зарплату підвищити, якщо вона повернеться до роботи завтра зранку.
– На скільки підвищите? – уточнила Марина.
— На 7 тисяч, але це поки що. Ось це замовлення здамо вчасно і там подивимося, швидше за все знову оклади підніматимемо. Що скажете?
Марина посміхнулася:
– До завтра!
Марина поклала слухавку і одразу набрала Ірину, але в неї було зайнято. Подружка передзвонила сама хвилин за двадцять, коли Марина вже пила каву у себе на кухні.
— Чого ти дзвонила? – зло запитала подруга. – Теж лаяти мене хотіла?
– Ні, ти чого така?
– А чого всі як змовилися! – Ірка мало не плакала, – уявляєш, тільки з тобою розійшлися, я дорогу почала переходити, якийсь недоумок мало не задавив мене, облаяв, за те, що я в недозволеному місці дорогу переходжу, потім у дворі пацан якийсь підійшов, запитав закурити. От скажи, схоже, що я курю чи навмисне для таких ось цигарки купую?
– І що далі?
– Що-що! Обізвав мене… жадібною, якщо культурно. А потім із сусідкою зіткнулася на сходах, вона так зневажливо мені крізь зуби висловила своє «фе» за те, що я в під’їзді не прибираю, як усі місцеві кумушки. А що ж я? Мені робити більше нічого, як сходи мити?
— І ти через це ревіти зібралася? – уточнила Марина.
– Ні, звичайно! Мені мама зателефонувала, додому кликала назад. Каже, не вийде у мене нічого у великому місті, така вже я вродилася, – Ірина схлипнула, – не розумна, і ще мама мені роботу знайшла, у селі, каже, там мені місце буде…
— А начальник не дзвонив тобі?
— Та з чого б йому дзвонити! Ще відерце помиїв мені на голову вилити, ні, дякую, вистачить з мене на сьогодні!
Марина порахувала на пальцях: водій, пацан, сусідка, мама, всього чотири виходить.
— Знаєш, я ось думаю, що доведеться тобі ще кілька разів щось таке невтішне про себе послухати. Три, якщо точно.
— Та чого б?
-А ти пам’ятаєш, що та жінка сказала, ну, жебрачка біля супермаркету? Все, що даєш, повернеться семиразово! А що ти їй дала?
Ірка на тому кінці дроту все-таки заревіла…
