Зі своїм чоловіком я познайомилася 6 років тому. Я сама взяла його в оборот. Почали швидко зустрічатися, я запропонувала з’їхатися, винайняли квартиру.
Запропонувала купити спільну квартиру. Купили. Одружуватися не пропонував. І тут я сама його примусила. Як так живемо вже стільки, іпотеку платимо, а я хто? Усе дівчина? І тут він погодився. Зіграли весілля, зробили ремонт, переїхали.
Ми в цей час почали сваритись. Один раз дуже серйозно, коли він почав хапати мене за руки, хотіла піти з дому. До бійки дійшло (поїхала жити до мами). Але навіщо повернулася до нього через час? Пізніше він говоритиме: «Прибіжиш потім від матусі».
Працювали обидва, якийсь час я отримувала більше за нього. Збирати вмію лише я, у нього гроші не затримуються. Тому іпотеку оплачував він, я ремонт, і всі більш-менш великі потреби.
Я завжди на щось відкладаю, навіть отримала зарплату, відклала частину, сплатила, що потрібно. Він вважає, що я завжди гроші ховала, а йому тільки скажи, він знайде, кудись витратить одразу.
Довго не було дітей, потім завагітніла. Я відчуваю себе вичавленою, він усі сили мої забирає. Мені здається, він енергетичний вампір.
Дитина маленька була, вона говорила: «ви мені заважаєте спати, мені вставати о 5 ранку!». А завадило йому ледве замітне світло маленького нічничка, захованого за шафою, тому що через 3-5 хвилин дитина повинна була прокинутися на годування.
«Ти можеш зробити, щоб дитина не верещала, у мене розколюється голова», — завжди каже чоловік незадоволеним своїм тоном, не відриваючи очей від приставки.
Потім на порожньому місці вибухнув скандал у листуванні, де він ображав мене мою маму, всіх моїх родичів. Писав, як я йому набридла. Я зібрала дитину і мовчки поїхала до мами.
Приїхав розбиратися, повертати додому, речі мої вкрав, залишив без документів, машини, грошей і телефону. Повернув через 2 дні, вибачався.
Тільки що, відразу на підвищених тонах, мало щось не так, образи, дитину спати покладу на ніч, хочу піти помитися розслабитися. Чоловік одразу кричить: «Йди швидко митися і спати, хитаєшся півночі спати не даєш, вода ллється, мені о 5 ранку вставати».
І ось весь час це «мені, мені, мені…». Ходжу як мишка, завжди тихо акуратно. І це постійне: «хто тебе ще життя навчить!», «Ти своїй мамі не потрібна», «Ти небажана і все життя від цього страждаєш».
Я без провини себе такою винною відчуваю, як ніколи у житті не відчувала. Я так втомилася! Чоловік дитину любить, а мене ніби знищити хоче.
І дитину шкода, року нема, а в мене сил немає. Я не знаю, звідки наступного разу прилетить і за що. Я не була ніколи зла, хамка, а зараз я розумію, що я стаю нею. Мені хочеться відповідати йому так само, мені хочеться його принизити, зачепити. Мені хочеться йому помститися.
Я не можу змусити себе взяти та остаточно піти. Я стільки часу будувала це щастя, я стільки душі в це все віддала, стільки часу минуло.
Я завжди думала, що це не про мене. Дитина маленька, любить її. Я просто розриваюся, але він мене з’їдає, мені здається, від мене вже зовсім скоро нічого не залишиться. І буду я як моя свекруха – бита, нещасна, але така любляча свекра. Мені здається, він з нею зробив те саме.
Я сама все руйную? Прошу погляд збоку, я сумніваюся у своєму рішенні та діях. Та й просто боюсь.
