Мою історію важко назвати унікальною. Вийшла заміж зарано, народила двох дітей. З чоловіком жили непогано, навіть заможно. Але коли йому стукнуло 45, все вмить змінилося. Він знайшов собі молодшу жінку і вирішив піти з сім’ї. Але з порожніми руками йти негідно, тому він вирішив відсудити у мене частину будинку. Що в нього навіть вийшло.
Діти тоді були дорослі. Батька вони не засуджували, адже він доросла людина, яка має право на щастя. Ми продали наш спільний будинок, за свою частину грошей я купила собі невелику квартиру.
Тоді діти вирішили, що мені треба їхати на заробітки. Адже тут робити нема чого, а так зможу їм допомагати. Тоді мені здалося, що це добрий варіант. Я змогла влаштуватися у Німеччині. Працювала багато і тяжко, дітям відправляла і гроші, і продукти. За роки роботи спромоглася купити дітям по квартирі. Син та донька часто мені дзвонили, фотографії онуків надсилали.
Але пару місяців тому я зрозуміла, що більше не можу бути на заробітках. Здоров’я почало дуже сильно підводити. Не можу вже працювати як раніше. Вирішила, що приїду додому, у свою маленьку квартиру, і якось крутитимуся тут.
Я повернулася з Німеччини кілька місяців тому. Але діти до мене не заходять, майже не дзвонять. Виявляється, вони на мене образилися, бо я вирішила не їхати більше на заробітки. За ці роки вони звикли, що я їх забезпечувала всім. А тепер по-іншому жити не хочуть.
Мені гірко від цієї думки. Адже я старалася для них, квартири купила. Але ображаються вони при цьому на мене. А от із батьком чудово спілкуються. Хоча він їм нічого не дав, тільки забрав частину будинку. Але він добрий, а мати погана. Він міг вибрати жити для себе, а я, мабуть, ні. Хочеться збагнути, що я зробила не так?
