Чи стикалися ви коли-небудь із порожніми обіцянками від власних батьків? Знаю, що стикалися. Хоч я й сама мама, але в дитинстві пам’ятаю, як тато обіцяв мені купити цукерок або іграшку, якщо я буду добре вчитися. Мама обіцяла не сварити, якщо я розповім правду, якою б ганебною вона не була.
Повторюся, я сама мама, але свою дитину я ніколи в житті не обдурю. Якщо вже я, людина абсолютно непідступна, пам’ятаю всякі такі дрібниці. Що моя донька думатиме про мене, коли виросте? Найцікавіше і водночас найсумніше – це те, що з віком батьки не припиняють брехати.
Усі ми люди, і я це прекрасно розумію, але якщо маленька брехня в дитинстві не залишає після себе практично ніяких слідів, то серйозна брехня в дорослому віці – це вже зовсім інша справа. Коли не можеш покластися на рідню і слухаєш порожню балаканину, ненароком замислишся, навіщо це.
Саме така ситуація трапилася в мене. У найкритичніший момент з усіх можливих. З чоловіком у нас справжнє кохання, ось прямо з самого початку. Ми познайомилися ще в інституті, щоправда, мені до кінця залишалося ще два роки, а він його вже закінчував.
Почали зустрічатися і зрозуміли, що це доля. Я ніби відчувала, про що він думає. Правда, дуже романтично звучить, я розумію. Навіть нудотно, напевно, але все так і було. Він тоді знайшов хорошу роботу і знімав квартиру. Тож через кілька місяців я переїхала жити до нього.
Не минуло й року, як ми одружилися. Весільної церемонії як такої не було. Ми просто посиділи з батьками в кафешці, для галочки. Чому? Дуже економили, бо хотіли чогось більшого. Власне житло, машину. Такі стандартні бажання молодої та міцної пари.
Хоча правильно було б сказати сім’ї. Через три роки спільного життя нам, можна сказати, пощастило. Не зовсім те, чого ми хотіли, але… Загалом, моя колишня однокласниця їхала в іншу країну, назовсім. У неї забезпечена сім’я, свої плани на життя, свої погляди. І ось що вона мені запропонувала.
Нехай ми поживемо в неї у “двушці”, як орендарі, але з правом викупу квартири. Тобто ми нібито платимо іпотеку, але не державну, а моїй подрузі в кишеню. Таким чином економимо гроші, живемо ніби як у себе вдома і чудово почуваємося в “двушці” з непоганим ремонтом.
Це був типу мій подарунок на весілля від неї. І, треба сказати, вельми доречний. І хоч ми були двома руками за таку шикарну можливість, мої батьки, та й свекор зі свекрухою, нас відразу почали критикувати. Посилалися на те, як їх самих у минулому обдурили з грошима на картках.
Посилалися на МММ. І ось у цій ситуації, значить, нашій подрузі нічого не заважає нас “взути”. Здавати своє житло, поки їй зручно, а потім повернутися і відібрати її в нас. Альтернативу старше покоління теж запропонувало. Купити у складчину однокімнатну квартиру і поселити нас у ній.
Мені 24 роки, чоловіку 26. Дурні й довірливі. Погодилися на пропозицію батьків і переїхали в однокімнатну, 33 квадратні метри. Без ремонту нормального, без сучасних меблів, так ще й посварилися з тією моєю подругою. Точніше, вона просто на нас трохи образилася.
Враховуючи, що вона тепер за кордоном, навряд чи ми коли-небудь ще поспілкуємося. Ну, нічого. Зате своє, вірно? А там і заробимо, куди ж діватися? Коли в нас народилася донька, ми вже відносно облаштувалися у своїй оселі. За два роки зробили косметичний ремонт і щось відкладали на авто.
Машину, звісно, розраховували купувати на всю сім’ю, але я все ще не отримала права, та й зрозуміла, що вони мені, якщо чесно, ні до чого. З народженням доньки у мене взагалі склалося враження, що тепер на нас чекає суцільна рутина. Я й не розраховувала, що буде так важко.
В нашій парі склався такий режим, у якому все було прораховано. Робота, відпочинок, заняття спортом і хобі. Я думала, в наш час тільки старше покоління не встигає зробити всі справи за добу. Воно й зрозуміло: прибирання віником, купа брудного посуду, який потрібно мити і перемивати.
Готування те саме, прання. Ми намагалися автоматизувати всі ці процеси. І дещо навіть вийшло: розумний пилосос справлявся дуже навіть добре. Мультиварка теж прекрасно себе показала. Готувати з нею – значить здорово економити час. Шкода, посудомийка в нашу кухню не помістилася.
Однак із народженням дитини плани досить сильно змінилися. Ніякого гучного пилососа. Прибирання тільки руками. Готувати тепер мені теж доводилося лише певні страви, та й я за собою помітила, як стрімко набираю вагу. Тепер принцип “кидай усе в мультиварку, а там якось буде” не працював.
Треба було дійсно напружуватися. Ну й чоловік вирішив худнути зі мною. Тож це питання вимагало часу. Домашня робота, коротше кажучи, як за старих часів. Найголовніше, що місця на нас трьох, очевидно, не вистачало. Малятко могло почати хникати від будь-якого чхання сусідів за стіною.
Телевізор – недосяжна розкіш. Я вже не знаю, наскільки ми з чоловіком зіпсували собі зір, переглядаючи відеоролики з телефону. Зате хоч навушники можна використовувати. Зараз доньці півтора року, і вона вже, звісно, не така вибаглива.
Але вона все ще маленька дитина, тому ми намагаємося з нею поводитися тихіше. Як це взагалі можливо, живучи втрьох в однокімнатній квартирі. Я завагітніла знову. Дізналася тільки три дні тому. І ми відтоді живемо у повному відчаї. Квартири на чотирьох не вистачить.
Навіть якщо чоловік оселиться у ванній, а я на кухні. Це ж повна маячня. Але моєї вагітності це не скасовує, а “м’якотка” всього цього в тому, що батьки чоловіка зараз живуть у затишній двокімнатній квартирі. І зовсім не хочуть мінятися з нами житлом. Навіть знаючи всю нашу ситуацію.
Свекруха ще й голосить, що нам би не про “те саме” думати треба було, а про майбутнє. Свекор хоч мовчить. Мої батьки, навіть якби й хотіли, нічим би не допомогли. Живуть в іншому місті. Точніше, у містечку. Ми до них не переїдемо. І ось так. Що тепер робити?
Коли моя подруга пропонувала нам просто казкові умови, ми її не послухали. Хоча треба було просто довіритися. І де цей варіант тепер? Проданий давно. А батьки чоловіка, які, зокрема, розповідали нам чудові історії про те, що “своє житло – це вже успіх”, тепер сидять і лише критикують.
На кону стоїть життя і благополуччя рідного сина і двох онуків, а в них ностальгія. За всім: за “героїчним минулим країни”, за “старим порядком”, за квартирою, з якої вони в житті не вилізуть, а все інше їх не колише. Адже вони свого часу страждали, а тепер і наша черга прийшла.
Я зовсім не розумію, як можна мислити такими категоріями. Тож тепер нам доведеться вирішити, залишати дитину чи ні. І від цього рішення буквально залежить майбутнє нашої сім’ї.
