Наталя і Люба з дитинства дружні були.
Різниця у віці у сестер була незначна – всього-то півтора року. З малих років вони все разом робили – гралися, пустували, тікали від бабусиного віника. Навіть закохувалися разом, не відчуваючи ревнощів і злості.
Після школи Наталя вступила до педагогічного інституту. Очікувалося, що через два роки і Люба піде вчитися туди ж. Але на розчарування старшої сестри, молодшенька обрала інший шлях, вирішивши стати юристом.
Сестри, як і раніше, дружили, але в кожної з’явилося своє коло спілкування.
Наталя вийшла заміж за Віктора. Не можна сказати, що дуже вже щасливо жило подружжя – то сварилося, то мирилося. Але все-таки привели у світ двох дітей, хоча й затісно їм було в однокімнатній квартирі.
– Вийдеш після декрету на роботу, і можна буде взяти іпотеку! – підбадьорювала старшу сестру Люба. – Ось і розширитеся, комфортніше буде.
– Та у Вітьки зарплата, як то кажуть, у конверті, – зітхнула Наталя, – яку нам іпотеку?
– Зате в тебе офіційний дохід, – резонно зауважила молодша сестра.
– Офіційний, учительський, – понуро відповіла Наталя.
Люба дуже співчувала Наталі, але розуміла, що сестра сама обрала такий шлях. Їй же, Любці, такий варіант не підходив. Отримавши диплом, вона влаштувалася на стажування в престижну компанію. Успіх прийшов не відразу, хорошу посаду довелося “вигризати зубами”. Та все ж дівчина отримала те, до чого прагнула – хороша зарплата, кар’єрний ріст і найближчі перспективи.
Шанувальників у Люби було чимало, але робота і досягнення мали для неї набагато більшу цінність, ніж любовні стосунки.
Але одного разу вона познайомилася з Кирилом і відчула до нього те, що ніколи не відчувала раніше – душевну теплоту, близькість і повагу. Молоді люди однаково дивилися на життя, прагнули фінансового благополуччя і вважали, що не потрібно поспішати з дітьми.
– Сестричко, час іде, тобі вже двадцять шість, – докірливо промовила Наталя, коли Люба заскочила до неї на чай і, як завжди, принесла гостинці для племінників.
– Зараз уже не модно рано дітей у світ приводити, – пожартувала молода жінка , не бажаючи сотий раз обговорювати одне й те саме.
– Не знаю, мені здається, ви надто тягнете з дітьми, – похитала головою старша сестра, – позбавляєте себе радості й щастя.
Люба промовчала. Не бажала вона собі такого щастя, в якому “купалася” Наталя. Безгрошів’я, конфлікти з чоловіком, неможливість регулярно відпочивати на морі – на думку молодшої сестри, таке життя було безрадісним і тьмяним.
Насправді. Любі з Кирилом планували дитину після того, як повністю розрахуються з іпотекою. Молоді люди добре заробляли, тож доволі швидко виплатили кредит за двокімнатну квартиру в гарному районі.
Здавалося б, подружжя було готове до дитини, але виникла ситуація, через яку планування довелося відкласти. Пішла з життя бабуся Наталі та Люби, та сама, у якої вони все дитинство влітку гостювали в селі.
Крім гіркоти втрати проблемою стало те, що у бабусі ще була жива мати Парасковія Пилипівна, за якою вона доглядала.
Незважаючи на те, що прабабуся у свої дев’яносто п’ять років зберігала ясний розум, залишати її в селі одну було не можна.
У бабусі був не найлегший характер. Коли її онука Тетяна, мати Наталії та Люби, заявила, що забирає її до себе в місто, бабуся заявила, що не стане жити з її противним чоловіком.
– Так, пам’ятаю, бабуся ніколи з нашим татом не ладнала, – похитала головою Наталя, – от тільки як бути-то? Не заберу ж я її до себе в однокімнатну квартиру?
Люба задумалася. У них була просторіша житлоплоща, але бабусі, яка все життя жила у своїй хаті, нелегко доведеться в місті. Як би не прискорити таким переїздом відход довгожительки. Жінці спала на думку одна ідея, якою вона поспішила поділитися з чоловіком.
– Любко, це ж чудово, – вигукнув Кирило, почувши про можливість переїзду в село, – це ж недалеко, всього півгодини до міста. На роботу ми легко будемо добиратися на машині. А якщо малюк з’явиться, так взагалі чудово. І тобі корисно, і дитина ростиме на свіжому повітрі.
Незважаючи на важкий характер, Парасковія Пилипівна з радістю сприйняла новину, що до неї переїде молодша правнучка. Любку вона любила найбільше, адже вона з дитинства вирізнялася легкою вдачею. І Кирило в неї хороший. Чудово, якщо рукатий чоловік у домі буде – так розсудила прабабуся.
Наталя і мати зітхнули з полегшенням. Турбота про стару бабусю з важким характером лягла б важким тягарем на них, якби Любка з Кирилом не знайшли такий чудовий вихід. Уся сім’я була вдячна молодшій сестрі за прийняте рішення.
Будинок прабабусі Параски був великий, добротний, але занедбаний. Чоловічих рук не вистачало, та й не вкладався ніхто в господарство. Люба з Кирилом знайшли орендарів у свою міську квартиру, а всі виручені гроші витрачали на облаштування будинку й ділянки.
Їздити на роботу було зовсім нескладно. З огляду на затори, рух містом частенько займав більше часу, ніж шлях від села до офісу.
Молодим подобалося сільське життя – воно цілком відповідало їхнім наміченим планам. Соковиті фрукти і ягоди “з куща”, домашнє молоко і яйця “з-під курочки” – так харчувалися майбутні батьки в період планування дитини.
А враховуючи абсолютно свіже повітря і спокійне життя, можна сказати, що умови були просто ідеальними. Не дивно, що цікавий стан настав швидко і протікав легко.
Кирило щотижня возив Любу в міську лікарню, також було вирішено, що все відбуватиметься в платній клініці. Усе склалося сприятливо, на світ з’явився маленький Максимка, великий здоровенький хлопчик. Мама з малюком відразу після виписки повернулися в село.
Бабуся дуже раділа появі праправнука. Дуже сподобався їй малюк. Дивлячись на нього, старенька плакала і казала, що не могла й уявити, що дочекається його появи.
Раділа прабабуся й тому, як молоді взялися за облаштування будинку. Зникло відчуття застарілості й занедбаності, ділянка знову стала акуратною й доглянутою.
А ще з молодими Парасковії Пилипівні жилося веселіше. Любка була завзятою, енергійною, вона з теплом і повагою ставилася до прабабусі, завжди давала зрозуміти, що саме вона господиня в домі.
– Роби, як знаєш, – казаля бабуся, коли правнучка запитувала її, куди поставити нове крісло, і чи можна замінити фіранки.
– Бабусю, ти в нас найголовніша, -казала Люба, цілуючи стареньку, – тому ми цілком спираємося на твою думку.
Одного разу бабуся Парасковія завела з правнучкою розмову про спадщину. Сказала, що ніколи не була такою щасливою, як в останні роки життя. І каша стала смачнішою, і суп наваристішим, і молоді голоси навколо.
– Дивлюся на вас і серце радіє, – промовила бабуся, – ви найрідніші для мене зараз – Кирило і Максимка. І про будинок, що ваш прадід будував, дбаєте, дуже мені це дорого.
– Мені приємно це чути, бабусю, – з усмішкою відповіла Люба, – і нам тут із тобою добре. Максим на свіжому повітрі росте, Кирилу на роботу їздити зручно.
– От і хочу я, моя люба, щоб будинок дістався тому, хто на нього заслуговує, – кивнула прабабуся, – тому відпишу його тобі.
Люба зніяковіла, не знала, що й відповісти на бабусині слова. Думала вона, що забуде старенька про свою обіцянку, особливо й не розраховувала на такий щедрий дар. А все ж попросила Парасковія Кирила наступного дня до нотаріуса її відвезти.
Не вагаючись, вона відписала будинок молодшій правнучці.
Люба була дуже вдячна бабусі за те, що вона оформила на неї родове гніздо. І все-таки найменше вона думала про будинок, як про майно. Про дарчу нікому не розповідала, знав про бабусин вчинок тільки Кирило.
Менше року з того самого дня прожила старенька. Гірко плакала молодша правнучка, коли пішла з життя прабабуся Парасковія. І в дитинстві вона любила її, а останні роки так взагалі прив’язалася всім серцем.
На похороні Люба ридала невтішно. Мати і старша сестра заспокоювали її, хоча й вони втратили близьку людину.
Несподівано для Люби Наталя завела розмову про продаж будинку. Мати сказала, що є його спадкоємицею, але готова продати родове майно і розділити гроші між доньками.
– І ти, Наталко, нарешті просторіше житло купиш, і тобі, Любочка, копієчка не зайва буде, – сказала мати.
Наталя кивнула. Вона була цілковито згодна, що будинок потрібно продати. Але несподівано голос подала Люба. Вона була в пригніченому настрої після похорону бабусі, і не вступала в розмову, яку вели її родички.
Однак, почувши про продаж будинку, вважала за потрібне втрутитися.
– Ми не будемо продавати будинок, – тихо сказала вона, змахнувши сльозу, – бабуся оформила його на мене. Документи всі на руках.
Люба не збиралася продовжувати дискусію. Вона була впевнена, що мати і сестра теж не наполягатимуть на продажі, коли зрозуміють, що бабусин будинок їх ніяк не стосується. Ось тільки розгорівся страшний конфлікт, свідками якого стали навіть сусіди, які прийшли на поминки.
– Я вважаю, що ти повинна відмовитися від бабусиного подарунка! – обурилася мати. Старша донька з нею погодилася. Вона вважала, що Люба просто не має права забрати собі бабусине майно.
– Ми втратили близьку людину, бабусю поховали тільки сьогодні, – тихо промовила Люба, – вам не соромно зараз ділити її будинок?
– Тобі добре говорити! – вигукнула Наталя, на обличчі якої не було ні сліду скорботи. – У тебе двокімнатна квартира і чоловік добре заробляє. Ти й сама копієчку хорошу маєш. А ми вчотирьох живемо в однокімнатній квартирі.
– Хіба це привід оскаржувати бабусину волю? – спокійно запитала Люба.- Ніхто з вас не захотів доглядати за бабусею, коли вона залишилася сама. Ні ти, Наталю, ні ти, мамо, не поїхали в село. Ви не вкладалися в будинок, усе це робили ми з Кирилом.
Наталя вигукнула, що не очікувала від сестри такого віроломства. Вона говорила про те, що в дитинстві вони були такі дружні.
– Що ж змінилося, сестро? Що з тобою стало? – почала заламувати руки Наталя. – Невже ти готова закрити мене і своїх племінників у задушливій однокімнатній квартирі.
– Я не хочу навіть розмовляти на цю тему, – похитала головою Люба, – і відмовлятися від бабусиного майна не стану. А ще пропоную замовкнути, бо сюди прийшли люди, які знали й любили нашу бабусю.
Ось тільки Наталя не бажала мовчати. Навпаки, вона стала залучати присутніх до їхнього конфлікту. Дивно, але багато хто, дійсно, став на бік старшої сестри.
– Ех, зрадила тебе сестра, – голосно вимовив Віктор, чоловік Наталії, звертаючись до дружини, – з гнилим нутром виявилася!
І хоча слова ці були адресовані Наталії, Кирило підхопився і зажадав припинити ображати Любу. Між чоловіками почалася перепалка, яка, на превеликий жах, переросла в бійку. Ледве розняли Віктора і Кирила – треба ж, яка ганьба!
Люба очікувала, що рідні залишаться в селі ще на кілька днів. Однак рано вранці мати, сестра та її чоловік поїхали з дому. Наталя навіть не попрощалася.
– Коли надумаєш вчинити чесно й порядно, подзвони, – процідила крізь зуби мати, залишаючи дім, – а до того я навіть розмовляти з тобою не бажаю.
Проплакала Люба весь день, коли бабусю Парасковію ховали. Плакала вона й наступного дня, але вже через розчарування в улюбленій сестрі й матері. Навіть на мить подумала, а може, мають рацію її родичі?
Зупинилася Люба біля портрета прабабусі і стала вдивлятися в нього. Здалося їй, ніби Парасковія Пилипівна посміхнулася їй.
Провела Люба долонею по фотографії й тепло якесь відчула. Значить, правильно все вона робить. Значить, навіть із того світу бабуся наказує зберегти дім, і хоче, щоб молодша правнучка в ньому заправляла.Спеціально для сайту Stories
