Мені 25 років, моєму чоловікові 31, ми разом уже п’ятий рік, і, в принципі, у нас непогані стосунки: ми притерлися одне до одного і розуміємо одне одного дуже добре.
Любимо проводити час разом, але наші стосунки не виходять на інший рівень. Ми живемо в іншій країні вже досить довгий час. Я живу сама в невеликій однокімнатній квартирі.
Мій коханий живе з мамою і разом із бабусею. Я б не сказала, що він матусин синочок або що дуже несамостійний, та й нібито не помічала, щоб мама його занадто опікувалася, в тому сенсі, щоб багато для нього готувала або постійно йому прасувала/прала.
Він у змозі все зробити сам, але він навіть не заїкається про те, щоб з’їхатися разом, щоб одружитися. Він каже, що все це буде, коли він напише свою дисертацію і заробить потім гроші для спільного життя.
Коли я йому кажу, що це все можна робити і коли живеш разом, то він мовчить і сопе. Навколо мене знайомі, родички, подруги виходять заміж через кілька місяців або рік знайомства, народжують дітей, їхні чоловіки встигають усе робити.
Я ж тільки дивлюся, як тікають роки вдалину. Я не вимагаю всього від нього, я й сама готова працювати, збирати гроші, допомагати облаштовуватися, але він відмахується.
Також він не відпускає мене, я вже пробувала йти, бо відчуваю, що ми ніколи не житимемо разом, ні зараз, ні через 10 років. Але він завжди потім пускає в хід усі свої чари і я поверталася.
Коли розмова заходить про одруження, і я наводжу своїх знайомих дівчат як приклад, як у них, то він перевертає розмову так, що я себе почуваю якоюсь меркантильною дурепою, яка хоче пишне весілля і потім няньчити дітей.
Мені сумно, я ніби не гідна того, щоб мені хлопець запропонував руку і серце. Він мій другий хлопець, до нього в мене були недовгі стосунки, перше кохання так би мовити.
Що робити в цій ситуації? Чекати, коли людина дозріє чи шукати щастя з іншим? Він хороший, я його люблю, він споріднена душа, але я боюся, що він не створений для сім’ї.
