Я, як відповідальний випадковий перехожий, не міг пройти повз літню людину, якій потрібна була допомога. Чоловік стояв посеред вулиці в напівзігнутому стані і, здавалося, ось-ось впаде на землю.
Але я вчасно підхопив його і запропонував відвезти до фахівця. На що незнайомець попросив просто відвести його додому. За його словами, він живе поряд.
В той день я пішов у спортзал. Хоч я і не спортсмен, для мене було дуже важливо залишатися в хорошій фізичній формі. Адже ніколи не знаєш, коли може знадобитися сила.
Я зрозумів це ще в дитинстві, коли мама часто потребувала допомоги. Але тоді я був ще занадто маленьким і слабким, щоб приносити користь. Водночас я заприсягся собі стати справжньою опорою для людей, яких люблю.
У підсумку так і вийшло. Через роки я з мамою переїхав в гарну квартиру і тепер ми можемо дозволити собі набагато більше, ніж раніше. І це не було межею для мене. Оскільки в мої плани входило набагато більше.
Батька я ніколи не знав. Та й не хотів насправді. Мені вистачило однієї розповіді матері про те, що батько пішов і більше не повернеться. Тому й хвилюватися не варто. Я послухав поради і не став хвилюватися.
Коли я довів літнього чоловіка до будинку і подзвонив у дзвоник, двері відчинила людина, яку я зовсім не очікував побачити. Самого себе! Німа сцена тривала недовго.
Дідусь двійника потребував термінової допомоги, чим той і зайнявся. Першим моїм поривом було втекти і забути про це місце. Але запитання, що закономірно виникли, не дали цього зробити.
Звичайно, в історії траплялися випадки, коли чужі один одному люди мали дуже схожу зовнішність, але я ніколи не зустрічався з таким явищем. Мій двійник був не таким спортивним або доглянутим, як я.
Його бліді щоки вкривала щетина, а руки були забруднені фарбою. Творча людина. Попри відмінності, я не міг заперечувати феноменальну схожість. Немов це мій брат-близнюк.
Коли дідусь двійника заснув у своїй кімнаті, той вийшов до мене і запропонував випити чаю. Відмовлятися не було сенсу. За столом ми роздивлялися одне одного й розпитували про життя та родичів.
І досить скоро з’ясувалося наступне. Двійник усе життя прожив із батьком і дідусем. На запитання про те, де мама, йому відповідали, що в неї є своя сім’я і вони їй не потрібні.
Коли він був у 2-му класі, батько поїхав на заробітки за кордон, зустрів там жінку, одружився і залишився жити. Таким чином єдиним його опікуном був дідусь. Про маму навіть не йшлося. Доводилося виживати, як і мені свого часу.
Зовсім скоро стало очевидно, що ми дійсно брати-близнюки. Коли наші батьки, сповнені ненависті один до одного, розлучалися, було ухвалено непросте рішення поділити дітей. Щоб нікому не було прикро чи важко.
Щоправда, ні мама, ні тато тоді не подумали, що розлука близнюків дуже погано впливає на дітей. Утім, і без цього вистачало випробувань. Коли мати вперше за довгий час побачила другого сина, вона не повірила своїм очам.
Вона розплакалася і впала на коліна перед ним, вимолюючи в того прощення. Але він не тримав образу. Він так само став на коліна й обійняв матір, про себе дякуючи долі за таке щастя.
Адже якби я випадково не зустрів дідуся і не допоміг йому, тоді ми б ніколи не возз’єдналися. Якби випадковий перехожий не проявив просту людяність і доброту, не було б цього щастя.
