Завжди цей проклятий дощ восени. Світлана йшла по двору, тримаючи парасольку так, ніби вона могла захистити не тільки від крапель, але і від усього цього порожнього світу навколо.
Ключ повернувся в замку. І раптом:
— Мяу.
Світлана зупинилася. Повернула голову.
Біля дверей, притиснувшись один до одного, сиділи троє. Три крихітні грудочки вовни, мокрі до нитки. Руда, біла і чорна — ніби хтось спеціально підібрав кольори.
— Господи, — видихнула Свєта.
Кошенята дивилися на неї. Не просили, не нявкали більше. Просто дивилися. В їхніх очах було щось таке, від чого серце стиснулося.
— Навіщо ви до мене? — прошепотіла вона, присідаючи навпочіпки. — Нумо йдіть звідси.
Рудий потягнувся до її руки. Торкнувся лапкою.
Встала. Відчинила двері. Зробила крок у під’їзд. Обернулася. Кошенята не пішли. Сиділи під дощем і чекали.
— Вибачте, — прошепотіла вона і зачинила двері.
Всю ніч не спала. Лежала і слухала, як вітер гойдає дерева за вікном. І все здавалося — чує їхнє нявкання. Чи то вітер так виє, чи то совість.
До ранку дощ припинився.
Світлана виглянула у вікно. Кошенят не було.
— Ну і правильно, — сказала вона порожній кухні. — Знайдуть собі нормальних господарів.
А в грудях щось кольнуло. Гостре, неприємне. Ніби втратила щось важливе.
— Світлано! — пролунав голос за вікном.
Валентина, сусідка, вигулювала свою дворняжку Джину.
— Виходь, поговоримо!
Світлана накинула хустку і вийшла у двір.
— Слухай, — Валя підійшла ближче, — кажуть, кошенята вчора у тебе під дверима сиділи. Де вони?
— Пішли, — знизала плечима Свєта. — Самі прийшли, самі пішли.
— Ти дурна, Свєтка, — похитала головою Валентина. — Коти просто так не приходять. Якщо вже вибрали будинок — значить, добро туди несуть. А ти їх прогнала?
— Не прогнала. Просто не взяла.
— Гріх це, Свєтка. Великий гріх — відмовляти тим, хто сам до тебе прийшов.
Слова сусідки впилися, як голки. Світлана постояла ще трохи, потім різко розвернулася:
— Піду пошукаю їх.
— Ось це правильно! — крикнула Валя їй услід.
Світлана взяла стару парасольку і пішла по двору. Заглянула за сміттєві баки, під сходи, в підвал.
Нікого. Тільки тиша та її власні кроки по мокрому асфальту.
Слова сусідки не давали спокою. Та й без них на душі кішки шкребли.
Наступного дня Світлана прокинулася рано. Ще навіть радіо не вмикала — відразу одяглася і пішла шукати.
Обійшла весь двір. Сусідній .Нікого.
— Кіс-кіс! — кликала вона тихо, відчуваючи себе дурною. — Де ж ви?
Дощ знову почався. Дрібний, неприємний.
На третій день шукала вже з ранку до вечора. Ноги гуділи, промокла наскрізь, але не могла зупинитися. Валентина зустріла її біля під’їзду:
— Свєта, ти з глузду з’їхала? Застудишся ще!
— Не можу я їх кинути, — відповіла та, витираючи мокре волосся. — Розумієш? Вони до мене прийшли. А я…
— Розумію, — кивнула сусідка. — Завтра разом пошукаємо.
Четвертий ранок. Світлана вже збиралася виходити, як почула — слабке, хрипке «мяу». Звідки?
Прислухалася. Ще раз. Вона пригнулася, заглянула під труби . Там, у кутку, тулилися одне до одного двоє — руде і біле. Живі, але які худі! Біле взагалі ледве дихало.
— Мої хороші, — прошепотіла Свєта, обережно простягаючи руки.
Руде не пручалося. Біле навіть нявкати не могло — тільки очі відкрило.
Додому несла притиснувши до серця. Відчувала, як б’ються маленькі сердечка.
На кухні дістала старі рушники і закутала кошенят. Руде відразу ожило, почало оглядатися. А біле лежало як ганчірочка.
— Тільки живи, — шепотіла Світлана, масажуючи його лапки. — Чуєш?!
Налила молока в блюдце. Руде відразу припало до нього. Білого довелося поїти з піпетки — по крапельці.
Через годину воно нарешті нявкнуло Тоненько, але нявкнуло!
— Ось і розумник, — посміхнулася Світлана вперше за багато днів.
Але де ж третє? Чорне?
Нагодувавши кошенят, вона знову пішла шукати. Обшукала весь двір, всі закутки. Вже темніло, коли почула — жалібний писк з-під старого сараю.
Там, у вузькій щілині між дошками, застряг маленький чорний клубочок. Ледь живий.
— Як же ти туди потрапило? — голосила Свєта, намагаючись витягнути кошеня.
Щілина була занадто вузькою. Довелося бігати, шукати молоток, віддирати дошку.
Чорне виявилося найменше з трьох. І найслабше.
Вдома влаштувала всіх на старому пледі біля батареї. Руде вже бігало досліджував кухню. Біле спало, але дихало рівно. А чорне…
— Ну давай же, — вмовляла його Свєта, знову подаючи молоко з піпетки. — Давай, малюк.
До півночі воно нарешті попило само.
Перші тижні були справжнім пеклом. То пронос, то температура. То одне захворіє, то інше. Світлана не спала ночами, гріла, поїла, бігала до ветеринара.
— Може, віддати кому-небудь? — запропонувала Валентина, бачачи, як подруга змучилася.
— Ні, — твердо відповіла Свєта. — Вони мої.
Мої. Це слово вона вимовила вперше за довгий час.
Руде назвала Рудим — воно виявилося найпустотливішим. Лізло всюди, все гризло, носилося по квартирі як очманіле.
Біле — Сніжком. Те було розсудливе, статечне. Сідало на підвіконня і стежило за всім, як справжній господар.
А чорного — Чорниш. Тихе, обережне, але до Світлани прив’язалося більше за всіх. Варто було їй сісти, як воно одразу ж забиралося на коліна.
У будинку знову з’явилися звуки. Мурчання, тупіт лапок, дзвін мисок. З’явилися запахи — молока, корму, котячого шампуню.
З’явилося життя.
Світлана встала раніше, щоб погодувати кошенят. Потім прибрати лоток, змінити воду. День розписався по хвилинах — сніданок, ігри, обід, прогулянка по квартирі, вечеря, сон.
І знаєте що? Їй це подобалося.
Вперше за довгий час у неї був сенс вставати вранці.
Минуло два місяці. Кошенята зміцніли, виросли, перетворилися з жалюгідних грудочок на справжніх котів-розбійників.
Особливо Рудий — той взагалі не давав спокою. То завісу зірве, то квітку перекине, то в шафу залізе і там влаштує погром.
— Ну що ти робиш, хуліган? — лаяла його Світлана, але без злості. Навпаки — з якоюсь теплою радістю в голосі.
А Рудий у відповідь муркотів і терся об її ноги, ніби говорив: «А що такого? Я ж просто граюся!»
Сніжок тим часом освоїв підвіконня на кухні. Сидів там, як статуя, і спостерігав за двором. Іноді нявкав — чи то з птахами розмовляв, чи то сусідських котів веселив.
А Чорниш став її тінню. Куди Світлана — туди й він. У ванну піде — він за нею. На кухню — і він там. Лягає спати — Чорниш вже на подушці влаштувався.
— Ти мій прилипала, — сміялася Свєта, чухаючи його за вухом.
Але одного ранку прокинулася — і щось не так.
Встала, пішла на кухню. Сніжок на місці, на підвіконні. Рудий в коридорі носиться. А Чорниша немає.
— Чорниш! — покликала Світлана. — Де ти?
Тиша.
Обшукала всю квартиру. Під диваном подивилася, в шафах, навіть в пральній машині. Ніде.
Серце забилося. Невже вискочив на сходи? Але як? Двері ж були зачинені. Невже у кватирку?!
Вибігла в під’їзд. Заглянула в підвал, на горище. Обійшла весь двір, заглядаючи під кожен кущ.
— Чорниш! Чорниш! — кричала вона, не соромлячись сусідів.
Валентина виглянула з вікна:
— Свєта, що сталося?
— Чорниш зник! — схлипнула та. — Не знаю, куди подівся!
— Зараз спущуся, допоможу!
Удвох обшукали весь район. Світлана вже починала панікувати по-справжньому. У голові крутилися страшні думки. А раптом…
— Заспокойся, — говорила Валентина. — Коти розумні, знайдеться твій Чорниш.
Але Світлана не могла заспокоїтися. Повернулася додому, знову обшукала кожен куток. Рудий і Сніжок дивилися на неї великими очима, ніби теж переживали.
— Де ж він? — шепотіла Свєта, сідаючи на диван. — Куди міг подітися?
І тут почула — тихе, ледь чутне нявкання. Звідки?
Прислухалася. Звук долинав зверху.
Подивилася на шафу. На найвищій полиці, за старими коробками, причаївся знайомий чорний клубочок.
— Чорниш! — Світлана ледь не заплакала від полегшення. — Як ти туди забрався, негідник?
Кіт жалібно нявкнув. Було видно — спуститися самостійно не може, боїться.
Довелося тягнути стілець, підійматися на нього, діставати переляканого Чорниша.
— Ну що ж ти, дурнику? — притискала його до себе Світлана. — Налякав менеі!
А Чорниш муркотів, терся мордочкою об її щоку, ніби вибачався.
У той момент Саетлана зрозуміла — боялася втратити кота не просто так. Боялася, що знову залишиться одна. Тепер це вся її родина.
Рудий нявкнув, Сніжок промурчав щось своє, а Чорниш втупився їй у шию.
Того вечора Світлана вперше за довгий час відчула себе потрібною.
— Дякую вам, — говорила вона, розставляючи мисочки з водою. — Дякую, що прийшли саме до мене.
Рудий зустрічав її тепер біля дверей щоразу, коли вона приходила з магазину. Носився навколо, муркотів, ніби говорив: «Ти повернулася! Ти вдома!».
Сніжок охороняв підвіконня і весь будинок — сидів на своєму посту, пильно стежив за всім, що відбувалося.
А Чорниш дивився уважними жовтими очима, ніби розумів кожне слово, кожну думку.
Коли Світлана сумувала — він приходив і лягав поруч. Коли раділа — муркотів у такт її настрою.
Будинок ожив.
Світлана тепер вставала не тому, що треба, а тому, що хотілося скоріше погодувати своїх хлопчиків, пограти з ними, поговорити.
Так-так, вона розмовляла з котами. І не соромилася цього.
І знаєте, що найдивовижніше? Вони відповідали. Кожен по-своєму, але відповідали.
Муркотінням, рухами. Вони розмовляли.
І в цих розмовах Світлана зрозуміла головне — вона більше не одна. Поруч ті, хто потребує її. І ті, кого потребує вона сама.
Минув рік. Цілий рік.
Світлана стояла біля вікна і дивилася на двір. Той самий двір, де колись шукала трьох промоклих кошенят.
— Сніжок, дивись — знову дощ, — сказала вона коту, який сидів на підвіконні, як завжди.
Сніжок нявкнув у відповідь, не відриваючи погляду від того, що відбувалося за вікном. Він виріс, став справжнім красенем — білосніжним, з розумними зеленими очима. Як і раніше розважливий, як старий професор.
З коридору почувся тупіт — це Рудий мчав зі своєю улюбленою мишкою в зубах. Пустун так і залишився пустуном. Тільки тепер він був розміром з невелику собаку, рудий і пухнастий, як величезний апельсин.
— Знову іграшки по всьому будинку розкидав? — засміялася Світлана.
А біля її ніг, як завжди, муркотів Чорниш. Найтихіший, найніжніший. Чорний, як вугілля, з жовтими очима. Він так і не навчився відходити від господині далі, ніж на метр.
— Мої хороші, — прошепотіла Свєта, нахиляючись до Чорниша.
За вікном грюкнула хвіртка. Валентина поверталася з собакою.
— Свєтка! — закричала сусідка, побачивши її у вікні. — Виходь!
— Адже Валя була права, — сказала вона Чорнишу, який муркотів ще голосніше. — Це ви мене врятували.
А потім, ще тихіше:
— Дякую тобі, рідний. — Це вже чоловікові, в небеса. — Напевно, це ти їх мені надіслав.
За вікном дощ стукав по підвіконню, але в будинку було тепло і затишно.
Світлана закрила очі і слухала муркотіння.
Три коти, які навчили її головному — любов завжди повертається. Тільки іноді приходить в несподіваному вигляді.
У вигляді трьох промоклих кошенят біля дверей.
Спеціально для сайту Stories
