— А у вас тут… непогано, – Людмила Вікторівна стояла посеред вітальні, якось дивно стискаючи ручку валізи. – Просторо.
Катерина перезирнулась із чоловіком. Щось було не так. Свекруха, яка завжди готова критикувати кожну дрібницю в їхньому будинку, раптом каже «непогано»? Та сама жінка, яка при кожному візиті обурювалася їх шпалерам «без краплі смаку» та «безглуздому» плануванню?
— Мамо, може, поясниш усе-таки? – Андрій сів на підлокітник дивану. – Дзвониш о сьомій ранку, кажеш – зустрічайте…
– А що пояснювати? – свекруха спробувала посміхнутися, але усмішка вийшла якоюсь кривою. – Вирішила … вирішила квартиру продати. Набридло одній. Та й район там… неспокійний.
– Район? – Андрій підняв брови. – Ти ж завжди казала, що краще за твій будинок місце не знайти. Що всі сусіди, як рідні…
— Мало що я казала, – Людмила Вікторівна відмахнулася і раптом заговорила швидко, наче боялася передумати: – Загалом, я тут подумала… може, поживу у вас трохи? Тиждень-другий. Поки не підберу щось підходяще.
Катерина відчула, як у неї всередині все стислося. «Тиждень-другий» у перекладі з мови свекрухи зазвичай означав «назавжди».
— А гроші з продажу? – обережно спитав Андрій.
Людмила Вікторівна якось одразу постаріла років на десять.
– Були гроші… Вклала в одну справу. Надійну. Потім розповім.
– В яку справу? – Не відставав син.
– Я сказала – потім! – у голосі свекрухи майнули істеричні нотки. – Можна подумати, тут у вас місця мало! Три кімнати порожні.
— Не порожні, – тихо сказала Катерина. – У нас кабінет та…
– Кабінет! – звично пирхнула свекруха, і в цьому пирханні раптом пролунало щось відчайдушне. – Подумаєш, наче щось важливе…
У цей момент у кишені у Людмили Вікторівни запікав телефон. Вона здригнулася і квапливо скинула виклик.
– Хто це? – поцікавився Андрій.
– Ніхто. Рекламу шлють, набридли їй богу, – вона відвернулася до вікна, але Катерина встигла помітити, як здригнулися руки у свекрусі.
— Треба речі розібрати, – заметушилась Людмила Вікторівна, все ще уникаючи дивитись на сина. – Куди мені?
– У вітальню, – Катерина махнула рукою у бік колишнього кабінету. – Тільки там…
– Чудово! – свекруха підхопила чемодан і майже вибігла з кімнати.
— Дивно це все, – промимрив Андрій, коли за матір’ю зачинилися двері.
– Дивно? – Катерина підібгала губи. – Це лагідно сказано. Твоя мати, яка носилася зі своєю квартирою як із писаною торбою, раптом її продає? Без попередження? І їде до нас із однією валізою?
— А де решта речей? – раптом зрозумів Андрій. – Меблі? Сервіз, який залишився від бабусі?
З кімнати долинув приглушений звук падіння і здавлений вигук.
— Мамо, все добре? – Андрій сіпнувся до дверей.
– Так-так, все добре! – голос свекрухи звучав підозріло бадьоро. – Просто… спіткнулася.
Телефон у її кишені знову задзвонив. Цього разу Людмила Вікторівна не встигла скинути – мелодія лунала на всю квартиру.
— Мамо, візьми телефон, – попросив Андрій. – Може, щось важливе.
– Кажу ж – реклама! – Знову відмахнулася жінка.
— З якого часу реклама дзвонить з іменного номера? – Катерина, яка за хвилину до цього увійшла до кімнати, встигла помітити напис «Олена» на екрані телефону.
— Яка ти спостережлива, – сказала Людмила Вікторівна.
– Олена? – Андрій насупився. – Це ж…
– Ваша сестра хвилюється, мабуть, – перебила Катерина. – Ви сказали, що переїжджаєш?
Свекруха завмерла на середині руху. Обличчя її стало якимось сірим.
— Сказала, звичайно, – вона почала з перебільшеною увагою розстібати валізу. – Вона все знає.
— Тоді чому…
— Досить допитувати! – Людмила Вікторівна раптом розвернулася, і в очах її блиснуло щось схоже на агресію, або на страх. – Я ж не питаю, чому у вас у квартирі фіранок нормальних немає! Або чому шпалери ці похмурі не переклеїте!
— Починається, – промимрила Катерина.
– Що починається? – свекруха узялася в боки. – Думаєш, не бачу, як ти морщишся? Як переглядаєтеся? Може, й ви мене не хочете прийняти? Може…
Вона осіклася на півслові. В очах майнуло щось таке відчайдушне, що Катерина мимоволі зробила крок уперед:
— Людмило Вікторівно, що трапилося насправді?
– Нічого! – свекруха схопила сумку. – У магазин піду. У вас напевно холодильник порожній. Вічно одні йогурти.
Вона майже вибігла із квартири. Вхідні двері грюкнули так, що задзвеніла люстра.
— На мою думку, нам треба зателефонувати Олені, – задумливо промовив Андрій.
Олена не відповідала. Ні на перший дзвінок, ні на другий, ні на десятий.
– Дивно, – Андрій хмурився, дивлячись на екран телефону. – Зазвичай слухавку бере після першого гудку.
– Може, зайнята? – Катерина знизала плечима.
Людмила Вікторівна повернулася з п’ятьма пакетами продуктів, наче готувалася до облоги. Виклавши все на кухні, вона вийшла на балкон – нібито провітритися, але телефон у руці видавав справжню причину.
— Галино, як я їм скажу? – голос свекрухи ледь помітно тремтів. – Ні, не можу… Так, усе вже зроблено, дороги назад немає…
Катерина завмерла біля балконних дверей. Андрій, що йшов слідом, теж зупинився.
– Гроші? – Продовжувала Людмила Вікторівна. – Які тепер гроші… Головне, щоб вони не дізналися… Особливо Андрій. Він же не пробачить…
Вона схлипнула:
— Ні, Галю, я не можу їм сказати правду. Це ж… Ні, до тебе не поїду. У тебе своїх турбот вистачає. Щось придумаю… А поки поживу в них, може все якось… Гаразд, подзвоню потім.
Клацнув вимкнений телефон. Людмила Вікторівна шумно висморкалась. Андрій рішуче відчинив балконні двері:
– Мам.
Свекруха здригнулася всім тілом:
– Ой! Ти мене налякав… А я тут… повітрям дихаю…
– Що відбувається? – він уважно подивився на матір. – У що ти влипла?
– Ні в що я не влипла! – вона спробувала зобразити обурення, але голос зрадливо здригнувся. – Просто вирішила квартиру продати.
— І де поділися гроші? – Не відступав Андрій.
– Я ж сказала – вклала…
— Яке діло, мам? В яку саме справу?
Людмила Вікторівна відвернулася до вікна:
— Не зараз, синку. Потім все розповім. Обов’язково розповім. Тільки не зараз…
У наступні дні Людмила Вікторівна поводилася дивно. То приймалася з розлюченістю драїти кухню, то годинами сиділа, дивлячись в одну точку. Телефон вона тепер відключала, а коли Андрій питав про сестру, починала говорити на іншу тему.
— Щось тут нечисто, – сказав Андрій увечері дружині. – Може, подзвонити Олені?
– Я намагалася, – Катерина похитала головою. – Не бере трубку.
— А Віталіку?
— Теж мовчить.
А на четвертий день свекруха заговорила про ремонт.
— Отут би шпалери поміняти, – вона водила рукою по стіні. – І там. І взагалі…
— Людмило Вікторівно, – Катерина відчула, як усередині піднімається роздратування, – ми ж домовилися…
– Про що? – піднялася свекруха. – Про те, що я не маю права сказати? Що має сидіти тихо, як миша?
— Ні, про те, що… Чому я маю жити у своєму ж будинку за вашими правилами? – спитала свекруху Катерина. – І одразу ж осіклася, зрозумівши, що сказала зайве.
Людмила Вікторівна застигла. В очах її майнуло щось схоже на біль:
– У своєму будинку? Так, звичайно… Це ваша оселя. А я… Я піду. Погуляю.
– Куди? На ніч?
– А що? – Вона спробувала посміхнутися. – Може, знайду собі куток. Де нікому не заважатиму… Вмитися тільки схожу у ванну, – раптом сказала вона і швидко вийшла з кімнати.
Щойно клацнув замок, у двері хтось постукав. На порозі стояла жінка похилого віку з стривоженим обличчям.
– Люда тут? – спитала вона, переводячи подих.
Це була її подруга Галина, з якою вони товаришували понад сорок років.
– Проходьте, – Катерина відсторонилася. – Вона у ванній.
— Добре, – Галина понизила голос. – Отже, встигла. Андрію, я повинна тобі дещо розповісти. Тільки швидко, доки вона не вийшла.
– Про що? – Він насупився.
— Про те, що твоя сестра наробила, – Галина присіла на край стільця. – Олена з чоловіком купили нову квартиру, більшу. Вмовили твою матір продати свою – мовляв, будеш з нами жити, навіщо тобі одній… Вона продала. Всі гроші їм віддала, вони ж в іпотеку влізли.
– І що? – Андрій подався вперед.
— А те, що Віталік, як тільки квартиру взяли одразу перевзувся, скандал закотив. Сказав, чи я, чи вона. А Олена… – Галина похитала головою. – Олена промовчала. Навіть не заступилася. Тепер твоя мати без квартири, без грошей.
— Не може бути, – Андрій побілів. – Олена не могла так зробити.
— Могла, – Галина гірко посміхнулася. – Ще як могла. Знаєш, скільки я вмовляла її вам правду сказати? А вона все “потім, потім”… А потім уже пізно було – документи підписано, гроші переведено.
— Сволоти, – процідив Андрій.
— Тихіше ти, – Галина злякано зиркнула на двері ванної. – Вона не хотіла, щоб ви знали. Каже – соромно. Уявляєш? Її обдурили, а їй соромно!
— А що вона має з собою? – раптом спитала Катерина. – Речі, меблі?
— У гаражі в мене стоять, – зітхнула Галина. – Два дні як привезли. Вона каже – продасть потихеньку…
– Господи, – Катерина притиснула руку до рота. – І вона мовчить.
— А що їй казати? – Галина підвелася. – Що рідна дочка як бомжа на вулицю виставила? Що зять…
Шум води у ванній затих.
— Я побігла, – заметушилась Галина. – Ви їй не кажете, що я приходила. Вона мене вб’є. Але я не могла… Не могла мовчати.
Коли Людмила Вікторівна вийшла з ванної, у передпокої було порожньо. Тільки Катерина стояла біля вікна, витираючи очі.
– Ти чого? – стривожилась свекруха.
— Та так… – Катерина шморгнула носом. – Ріжу цибулю.
– Яка цибуля? – здивувалася Людмила Вікторівна. – Ти ж біля вікна стоїш…
— Знаєте що, – раптом рішуче сказала Катерина, – завтра з’їздимо по ваші речі.
— За якими речами? – свекруха напружилася.
— За тими, що в гаражі стоять.
Людмила Вікторівна побіліла:
– Звідки ти… Галя приходила? – Людмила Вікторівна опустилася на стілець. – Ось зрадниця…
— Не зрадниця, а справжній друг, – у кімнату зайшов Андрій. – На відміну від деяких.
— Синку…
— Чому ти мовчала? – він сів поряд із матір’ю. – Чому не сказала одразу?
— А що я мала сказати? – вона нервово смикала край кофти. – Що рідна дочка від мене відмовилася? Що я як бомж тепер…
– Мам, припини! – Андрій стукнув кулаком по столу. – Який бомж? Це твої діти! Ти все життя…
— Ось саме все життя, – вона гірко посміхнулася. – А тепер що? Тепер я тягар. Оленці чоловік дорожчий, тобі… – вона затнулась.
– Що мені? – Він нахилився до матері.
– А хіба ні? – Вона кивнула на Катерину. – Он, невістка вже втомилася від мене. Каже – свої правила…
— Людмило Вікторівно, – Катерина присіла поряд, – я не це мала на увазі. Просто…
— Та я знаю все, – махнула рукою свекруха. – Командую, критикую, лізу не у свою справу… Думаєте, я не розумію? Розумію. Але куди мені тепер?
– Нікуди, – твердо сказав Андрій. – Житимеш тут.
— Але…
– Без “але”, – він глянув на дружину. – Правда, Катеринко?
Жінка мовчала кілька секунд. Потім тихо сказала:
– Правда. Тільки давайте домовимося.
– Про що домовимося? – якось приречено спитала Людмила Вікторівна. – Що я не лізтиму? Не вказуватиму? Сидітиму тихо, як миша?
– Ні, – Катерина похитала головою. – Домовимося бути чесними. Ось ви зараз що відчуваєте?
— А як ти думаєш? – свекруха невесело посміхнулася. – Сором. Образу. Страх…
– Страх? – перепитав Андрій.
— А ти думаєш, що легко в шістдесят років починати все спочатку? – Вона провела рукою по обличчю. – Знаєш, що найстрашніше? Не те, що Олена так вчинила. Не те що грошей немає. А те, що я… – вона затнулась, – що я тепер нікому не потрібна. Як старі меблі, які на смітник…
– Припиніть! – Катерина раптом стукнула по столу. – Ось ці ось голосіння – припиніть! Ви не меблі. Ви – мати. Бабуся наших майбутніх дітей…
– Яких дітей? – Людмила Вікторівна звела очі.
Катерина завмерла. Андрій поперхнувся:
– Ти що, хочеш сказати…
— Ну… – Катерина почервоніла. – Я планувала сказати пізніше. Коли все втрясеться.
— Господи, – прошепотіла свекруха. – То ти… А я тут зі своїми проблемами…
— Саме так, – Катерина присунулася ближче. – У нас буде дитина. І їй знадобиться бабуся. Справжня, строга, яка вміє і лаяти, і пожаліти. Яка навчить готувати, малювати, пасочки ліпити…
— Стривай, – перебила Людмила Вікторівна. – А як же твої правила? Твій режим? Ти ж сама казала…
— До біса правила. Житимемо як нормальна сім’я – сперечатися, миритися, притиратися один до одного. Я закочуватиму очі від ваших зауважень, ви бурчатимете на мій йогурт вранці… Але ми будемо разом. Бо інакше не можна.
Людмила Вікторівна дивилася на невістку, наче бачила її вперше:
— А ти… ти справді не проти?
– Правда, – Катерина поклала руку на живіт. – Знаєте, я теж боюся. Перша дитина, все нове, незнайоме… А тут ви досвідчена, мудра…
– Скажеш теж – мудра, – свекруха шморгнула носом. – Таку дурість із квартирою зробила…
— Не ти зробила, а дурість, – твердо сказав Андрій, – і Олена з чоловіком. І ось що…
– Ні! – мати схопила його за руку. – Не треба нічого робити. Не треба нікому дзвонити, лаятись… Нехай живуть, як хочуть. Тільки ось гроші…
— До біса гроші, мам, ти думаєш вони віддадуть, якщо вже так вчинили? Все, починаємо з нового листа!
Вперше за всі дні Людмила Вікторівна розправила плечі.
– Головне – у мене є ви. І… – вона несміливо подивилася на живіт Катерини, – і майбутній онук.
— Або онука, – посміхнулася жінка.
— Або онучка, – погодилася свекруха.-— Знаєш, у мене десь була заговорена ковдра…
— Тільки не кажіть, що воно в гаражі в Галини! – засміялася Катерина.
– Саме там! – Людмила Вікторівна теж засміялася і вперше за ці дні її сміх був справжнім.
Через півроку у Олени та Віталіка почалися проблеми. Спочатку з грошима – іпотека виявилася непідйомною. Потім між собою занадто багато недомовленого, занадто багато провини. Олена кілька разів намагалася зателефонувати матері. Трубку брала Катерина:
— Вибач, мама зайнята. У неї клопіт – онука скоро народиться.
А коли народилася маленька Марійка, Олена прийшла до пологового будинку. Стояла в коридорі, дивилася, як мати тримає новонароджену внучку, як воркує над нею, як світиться від щастя. Людмила Вікторівна її помітила, але не гукнула. Просто вийшла в коридор і сказала:
— Знаєш, доню, легко зрадити, а от заслужити на прощення – це велика та важка праця, – і пішла, залишивши Олену саму з її провиною, її помилками та її каяттям…
