У 18 років я зустріла своє перше кохання… Сказати, що цей хлопчик був для мене всім – це не сказати нічого. Ми дивно познайомилися… Я – студентка-відмінниця з другого курсу бухгалтерії, тоді як він – хлопчик, який щойно вступив, тобто молодшим за мене на півтора року.
Він не тільки навчався на найнепрестижнішому факультеті, але був білою вороною серед нашої гуртожиткової аудиторії. Уся справа була в його пристрасті до року і всього, що його супроводжує.
Що саме об’єднало нас, сказати важко, а для мене і зовсім неможливо. Про пристрасть не могло бути й мови, але сімейне життя з цією людиною уявлялося мені в найрадісніших фарбах.
Добре, що умови життя в гуртожитку давали можливість пізнати мого хлопця з побутового боку спільного проживання. Два роки пролетіли як одна мить… Вони були сповнені ніжності, згоди і неймовірно сильних почуттів, зіпсувати які було не під силу жодному сторонньому осуду або обговоренню.
Звичайно, весілля, вагітність і пологи ми не обговорювали, але про подальше спільне проживання замислювалися всерйоз. Моя подруга надала нам свою малосімейку з мінімальною кількістю меблів і котом на додачу.
Моє придане – комплект постільної білизни і старенький холодильник, його – комп’ютер і купа дисків, але нам вистачало всього, крім схвалення моєї мами. Вона невпинно твердила, що він ненадійний.
Поки я оббивала пороги в пошуках роботи, він закінчував навчання на останньому курсі свого технологічного факультету. Мало-помалу черв’як сумніву підточував мою вроджену свідомість, і стосунки дедалі більше псувалися, заходячи в глухий кут.
Ми розійшлися… Таке горе я згодом переживала тільки раз, коли сильно захворіла моя донька. У мене був шанс повернути його, у нього – теж. Зараз я заміжня, він розлучений.
Ми періодично зідзвонюємося, нас буквально магнітом тягне одне до одного. Він успішний приватний підприємець, а я домогосподарка, яка намагається утримувати сім’ю випадковими підробітками.
Чи змогла б я зараз кинути чоловіка і знову кинутися у вир? Швидше так, ніж ні. Моя мама більше не радить мені, як чинити… Але думати потрібно своєю головою, тому що наші батьки прожили своє життя так, як зуміли і змогли. Наше завдання – зробити те саме…
