Мама влетіла на кухню, забрала в мене з рук каструлю зі спагеті з криками, щ вона зараз мене навчить, як це робити правильно. А я дивлюся, що вона робить із цими макаронами, і розумію, що ні чоловік, ні син їсти не будуть.
Ця ситуація коротко описує моє життя за останні півроку. Моя мама поїхала на заробітки, коли мені було сім. Вона залишила мене своїй мамі. Бабуся ростила мене в любові й турботі, хоча й була суворою.
Але саме вона навчила мене всього, що я знаю. І якраз вона вчила мене готувати макарони, які так подобаються моїй родині зараз. Відтоді минуло 25 років. І ось, через всі ці роки мама вирішила повернутися додому.
Тимчасово оселилася у нас, але це затягнулося на півроку. І всі ці півроку вона намагається встановлювати нові порядки у мене вдома. За кордоном вона працювала в багатій родині.
Там вона заправляла господарством і займалася вихованням дітей. Тому думає, що знає про це все. Ось тільки у мене вдома мої порядки. Не можу сказати, що я не люблю маму. Ні, дуже люблю.
Я дуже вдячна їй за те, що допомогла мені з освітою і першим внеском за квартиру, але за ці півроку я зрозуміла, що ми з нею чужі люди. І мене дуже зачіпає, коли вона починає мене повчати.
Час, коли треба було мене вчити, давно минув. Ще вона намагається щось забороняти моєму синові й розповідати, як йому поводитися. Він киває головою, а потім запитує, чому бабуся так із ним розмовляє.
Мама ображається, що син телефонує моїй свекрусі й ділиться новинами, але нічого не розповідає їй. І що мені їй сказати? Звісно, він телефонує свекрусі, адже саме вона була з ним із дитинства.
Мою маму він бачив тільки на екрані смартфона. Поки мама була за кордоном, мені здавалося, що в нас хороші стосунки. Було зручно поговорити з нею телефоном, а після повертатися до свого звичайного життя.
Але ці півроку показали, що все зовсім не так. Я не знаю її, не розумію її звички. Так як і вона мої. Але, живучи в нашому будинку, вона навіть не намагається нас зрозуміти.
Їй куди важливіше пояснити нам, як жити правильно. Мені сумно від цього усвідомлення. Мама теж постійно сумує і зітхає, що їй би вже щось думати, десь облаштовуватися. Каже, може, повернутися в село.
Потім тільки дивиться на мене з надією. Вона думає, що я запропоную їй залишитися в нас назавжди, але я не можу жити з нею під одним дахом. Для мене це випробування. І як мені сказати їй про це? Можливо, я не права…
