Я родом із невеликого села. До того, як вступити до університету, і не думала про переїзд до міста. Все мені було зрозуміло, як виживати в сільській місцевості. А ось перспектива залишитись одній у великому місті, де нікого не знаєш і нікому не потрібен, дуже лякала.
Але вступивши до вишу, я зуміла подолати свій страх. А крім того, знайшла кохання і вийшла заміж. У село я так і не повернулася. Іноді приїжджала допомогти мамі по господарству, але що старше ставала, то менше часу в мене на це було.
І ось одного разу мама заявила, що їй набридло жити у селі одній. Почала проситися переїхати до мене. Більше року день у день дзвонила і нарікала на те, як їй важко справлятися. Набридло пічь топити, воду тягати відрами і грядки полоти. Говорить, хоче відпочити на старості років.
З одного боку, мені й хотілося б допомогти матері, та ось тільки якщо я її заберу жити до себе, то вже моє життя стане нестерпним.
По-перше, квартира у нас із чоловіком невелика. Ледве вміщуємось у двох кімнатках з двома дітьми. А по-друге, мамі ніколи не подобався мій обранець. Спілкування цих двох завжди зводилося до лайки та взаємних докорів, а тому я намагалася не залишати їх наодинці більше ніж на 10 хвилин. А якби нам і було де розмістити маму і вона таки переїхала, де гарантії, що вони нарешті примиряться? Не можу ж я цілодобово приглядати за ними!
Однак хоч скільки б я намагалася пояснити мамі, що не можу зараз її забрати, та не бажає нічого чути. Днями вона зателефонувала повідомити, що вже збирає сумки та розпродає господарство. Я просто в паніці! Не залишу ж рідну матір жити на вулиці, але й дати притулок ніде. Що мені робити?
