Рита знову стояла на зупинці. Велика валіза і чотирирічна Поліна поруч. Усе, що в неї є. За п’ять років подружнього життя вона вже, напевно, вдесяте виїжджала до матері та вітчима.
Час від часу Микита їх виганяв. День чи ніч, йому все одно. Ось і сьогодні рано вранці у вихідний день Микиті не сподобався сніданок. У нього боліла голова. Після вчорашньої сутички з начальником його звільнили. Він пішов і відвів душу в барі.
Сирники його не потішили, а те, що в холодильнику не виявилося міцного, і зовсім розлютило його.
– Ти ж знаєш, я не купую міцне.
– Могла б і купити.
Рита пішла в іншу кімнату, де грала Поліна.
– Ти чому зі мною не розмовляєш!!! Чому в холодильнику порожньо?
– Я тобі казала, що гроші скінчилися. А продуктів у холодильнику багато.
– Роботу знайди. Сіли мені на шию. Проси в батька дівки своєї грошей. Нехай вас утримує. І на продукти дає.
– Ти батько.
– Не батько я. Не я. Тьху. Забирайтеся. Щоб я більше вас ніколи не бачив. Швидко!
Микита кричав так, що чутно було і в сусідів. Добре, що руки ще не розпускав. Рита більше нічого не говорила. Швидко зібрала речі. Вона вже звикла до такого.
За тиждень чи трохи більше Микита знову приїде по неї. Повзатиме на колінах, вибачатиметься, вмовлятиме повернутися. Вона його завжди пробачала.
Жити їй більше не було де, а в селі в матері вітчим. Мати завжди казала, що він проти таких гостей, як вона. Хоча сам він дуже добре розмовляв із Ритою і навіть із Полінкою грався. Може мамі він потім усе і висловлював, але якось це не в’язалося з його характером.
Риту він виховував із тринадцяти років і швидко знайшов тоді спільну мову з нею. Риті він подобався. Вона й називала його тато Микола, дядько Микола. Коли як.
– А ми до дідуся?
– Так, мила, до бабусі.
– Ти до бабусі, а я до дідуся.
– Нехай буде так.
Їх ніхто не зустрічав. Рита не повідомила, просто не встигла, а дорогою розрядився телефон.
– Знову приїхали, – якось дуже невдоволено сказала мати. – і що тобі не живеться з Микитою. Такий гарний хлопець. Втратиш, потім наплачешся. Моду взяла бігати від чоловіка.
– Мамо. Він мене вигнав.
– Ну, все як завжди.
Мати тільки махнула рукою і пішла на кухню.
Після обіду Рита з Поліною пішли гуляти, щоб не муляти матері очі. Біля річки було тихо. Поліна грала, а в Рити раптом від усього, що відбувається, потекли сльози.
– Діду. Ти нас знайшов. – зраділа Полінка.
– Знайшов. Ви завжди тут гуляєте. Біжи грати. Нам поговорити з мамою треба.
– Дядьку Миколо, це востаннє. Вибачте. Я знаю, що ви проти наших приїздів. Я вийду на роботу і, в разі чого, зможу зняти квартиру. Поліна вже в садок ходить. Більше не будемо приїжджати.
– Та я не проти. Хто тобі сказав таке? Мати? Вона і на мене цілими днями бурчить. Ти хіба не помічала? А вже коли їдете, то й зовсім фонтан відкривається. Усе згадує.
– Вибачте. Я не хотіла.
– Та ти то тут при чому. Два роки тому все почалося. Пам’ятаєш, у померлішла з життя мати. Спадщина залишилася. Я один син у неї був. Будинок у сусідньому селищі, великий. Дід ще мій будував. А ще квартира там же була.
Квартиру я продав уже. Вона була невелика, недорога. Мати її здавала раніше. Гроші від квартири на рахунок поклав. А мати твоя захотіла на море відпочити. Насіла на мене. Хочу і все. Зняв я, відсотки всі втратив. З’їздила, весела приїхала.
– А ви хіба не разом їздили?
– Ні. Мені й тут спекотно. Не переношу я спеку. Вона з подружкою їздила. Ну, а тепер хоче знову на море. Але їй, бачте, грошей мало, які я їй дав. Кинула мені назад. Вимагає і будинок продати. А мені шкода будинок. Та й раптом вона мене вижене потім. Куди я піду. Як ти вважаєш?
– Щось останнім часом характер у неї зовсім зіпсувався. А хто подружка в неї. У неї раніше нікого не було.
– Та я й сам толком не знаю. Альбіна. А хто така?
– Альбіна? Альбіна. У нас тут тільки одна Альбіна. Але вона та ще штучка. На курорти раніше їздила за чоловіками, а привозила тільки дітей. Приїде – дитинку на світ приведе, і знову. Невже не пам’ятаєте?
– Цікава подружка. Я й не думав, що вона зв’яжеться з нею. Думав інша, хіба мало. А ти так і будеш бігати? Час би тобі теж подумати. Сама посуди, він тебе жене, кричить. А Полінка?
– А куди мені йти. Ні роботи, ні грошей. На останні гроші квиток купила. Ось до вас на шию сіла. Мати тарілкою супу дорікає.
– Давай зробимо так. Валізу ти ще не розібрала?
– Ні.
– Я за речами. Скажу матері, що передумала ти, і поїхала до чоловіка. Поживете в моєму будинку. Там тепло, вода. Усе як у місті. І річка теж є. Не відмовляйся.
Вітчим відвіз її в сусіднє селище. Усього тридцять кілометрів. Дорогою купив продуктів.
– Поки вистачить, а через день я приїду. Привезу ще. І ось грошей трохи. Раптом чогось треба.
– Я приїду. Чого тобі привезти?
– Не знаю.
– Ну все. Поїхав.
– Спасибі, тато Миколо.
– Мамо, а ми тут тепер жити будемо? Тут так добре. Це дідусь нам купив?
– Це будинок дідуся. Поки тут поживемо, а потім видно буде.
– Я б тут весь час жила. А там дівчинка гуляє, можна я з нею пограю. – Поліна показала на сусідній будинок.
– Давай не сьогодні. Уже пізно. Треба речі розібрати.
Через тиждень пролунав дзвінок від чоловіка.
– Ти де? Я приїхав до твоєї матері, а вас немає. У чому справа? Ти з ким?
– Я подаю на розлучення.
– Та як ти можеш? Хто тебе підбере з причепом?
– А мені не треба, щоб мене підбирали.
– Не здумай на мене аліменти повісити.
– Поліна твоя дочка.
– Та ти зовсім!
Рита натиснула на відбій. За ці дні вона вирішила, що впорається сама. Вітчим обіцяв допомагати. Поки що він привозив продукти, але треба знайти роботу. Рита вчилася на вихователя дитячого садка. Їй завжди подобалося возитися з малюками.
Вітчим приїхав уранці.
– Збирайтеся, поїдемо роботу дивитися. Документи, диплом, усе візьми.
– У дитячий садок?
– У садок. Тільки приватний. Я й сам не знав, що в нас приватний садок відкрили. Потрібні вихователі. Я домовився. Там у мене однокласниця вже працює.
– А як же Поля? Її можна в цей садок?
– Все дізнаємося.
Рита розлучилася. Подала на аліменти. Микита заперечувати не став. Він і сам знав, що дочка його. Просто в поривах гніву говорив, щоб досадити Риті. Бачитися з ними він більше не хотів. Рита була рада такому розвитку подій. Вона його бачити теж більше не хотіла.
Приблизно через півроку приїхав вітчим. З речами.
– Не виженеш?
– Так це ж Ваш дім. Що сталося? Мама?
– Мама твоя поставила умову. Або я продаю будинок, або забираюся. Ти вже вибач, я розповів, що ти тут живеш. Інакше тобі ніде. А вона стала кричати, щоб вигнав тебе. Що ти доросла і сама маєш свої проблеми вирішувати. Ну, приблизно так. Більше я терпіти не став, поїхав.
Так вони і стали жити разом. Вітчим теж влаштувався на роботу. Вечорами він грався з Полінкою. Йому дуже подобалося, коли вона сміялася і кричала: Дідусю”.
Він був хорошим дідом і хорошим батьком. А через рік Рита вийшла заміж за сусіда. Дядько Микола добре його знав і схвалив вибір.
На весілля, хоч воно було скромне, запросили й маму Рити. Але в неї знову виявилися свої інтереси.
– Усе добре. Тепер Рита до чоловіка переїде, можна і будинок продати. Повертайся до мене. Не сміши людей. На старості років живемо по різними будинками.
– Ну вже ні. Мені добре тут, спокійно. Нікуди не поїду. І будинок не продам. Та й онучка поруч, а може скоро й ще буде.
– Онучка. Ти й дід-то несправжній, а тебе вона любить більше, ніж мене. Куди тобі з таким будинком? Повертайся.
– А може ти свій будинок продаси? Сюди переїдеш.
– Ще чого?!
– Ну ось. І я не продам.
– Та що з вами говорити.
Так вона і поїхала ні з чим. А Микола написав заповіт, так, про всяк випадок. Усе Риті й Полінці залишив. Всяке в житті буває.Спеціально для сайту Stories
