Моє дитинство, як і багатьох інших, пройшло у неспокійні 90-ті та непрості нульові. Моя мати, як і батьки моїх однолітків, нічого не знала про вільне виховання, але і я, і мої друзі багато часу були надані самі собі.
Так виходило. Батькам доводилося важко, їм було не до нас. Звичайно, майже жодної літератури про методи виховання не було, тому мамі доводилося спиратися лише на особистий досвід та власну інтуїцію.
Але найважливішу річ вона розуміла. Мама знала, що дитину слід любити безумовно. А ще розуміла, що заборони до хорошого не призведуть, а лише руйнують. Я ніколи не чула від неї, що випивати це погано.
Але водночас я не відчувала в алкоголі якоїсь магії. Я пробувала, але мені це не сподобалося, виявилося просто нецікавим. Ця шкідлива звичка не прижилася. Мати таким не займалася, а мені подобалося бути схожою на неї.
Провокації та підбурювання товаришів мене не зачіпали, дурні висловлювання оточуючих на мою адресу теж не затримувалися у свідомості. Адже я завжди знала, що мати мене любить та підтримує.
Мої оцінки не були проблемою. У відмінницях я не ходила, а в дев’ятому класі взагалі отримала з математики двійку за чверть. Так учителька вирішила мене провчити за те, що я, на її думку, мало докладаю зусиль.
Але я навіть не засмутилася, мама теж. Школу в результаті я закінчила без трійок, вступила до бажаного вузу… Нам не доводилося сваритися через моїх залицяльники. Хоча ні, якось був і такий випадок.
Але наші стосунки це не зіпсувало. Швидше навпаки, адже я тільки вкотре переконалася, що мама завжди має рацію. Головне у тому, що мені не доводилося їй брехати.
Я знала, що вона завжди прийме, підтримає, допоможе вирішити будь-яке питання. Я почувала себе самостійною та вільною, але водночас знала, що в мене міцний тил. І хочу, щоб мої діти росли за схожих умов
