Катерина увійшла до квартири, кинула ключі на тумбочку, поставила поруч сумочку і почала розстібати пальто.
Із глибини квартири долинув чи то шерех, чи то шепіт, причому чоловічий. Катерина завмерла і прислухалася. “Точно, шепіт. Дочка не одна”. Наступна думка облила гарячим душем: “А що вони там роблять?”
І Катерина, не роздягаючись, підійшла до кімнати доньки, постукала й одразу ж відчинила двері.
Ліза з молодим чоловіком метушилися по кімнаті й одягалися. Побачили Катерину і застигли на місці. Виникла німа пауза, яка за інших обставин здалася б смішною і безглуздою. Але Катерині було не до сміху.
Молоді люди виглядали розпаленими й розпатланими. Не виникало жодних сумнівів, чим вони займалися за її відсутності.
– Вітаю, – сказав хлопець, почервонів ще більше і почав п’ятірнею пригладжувати розпатлане волосся.
Катерина помітила, що сорочку він встиг заправити в джинси, але не застебнув. І стояв босоніж, навіть без шкарпеток.
– Вітаю, молодий чоловіче. – Катерина перевела погляд на доньку. Та зніяковіло ховала очі, поправляючи комір кофтинки. – Лізо, познайом мене з твоїм… другом, – сказала Катерина досить холодно.
Стримувати обурення вдавалося насилу.
– Це Льоша. Олексій. Ми вчимося разом. А ти чого так рано? – Ліза раптом підняла підборіддя і зухвало подивилася на матір.
У глибині очей промайнули страх і розгубленість.
– Бачу, до семінару готувалися? – Катерина кинула погляд на ліжко.
Дочка встигла накрити його покривалом, під яким горбилася зім’ята ковдра.
– Гаразд. Зараз я приготую вечерю, тоді й поговоримо. Чекаю вас на кухні, – сказала Катерина і вийшла з кімнати.
“А я й не помітила, як Ліза виросла. Звичайно, вона доросла. Але в них так стрімко все відбувається, що я можу стати бабусею. Господи, як швидко”, – думала Катерина, стоячи перед раковиною.
Вона плеснула в обличчя водою з-під крана. Це привело її до тями. “Нічого не сталося. Усі живі та здорові. У них усього лише кохання. Чого я розхвилювалася? Забула, яка сама була в її віці? Ні, в її віці я думала тільки про навчання, а кохання прийшло трохи пізніше…”
Катерина розігріла вчорашні макарони й котлети, поставила на плиту чайник.
– Не бійтеся, йдіть вечеряти, – крикнула вона в бік кімнат.
Несміливо на кухню увійшов Олексій і сів між столом і холодильником. Слідом за ним увійшла Ліза, влаштувалася на стільці навпроти. На неї вони не дивилися. Катерина розклала їжу по тарілках і поставила на стіл.
Тут засвистів чайник, і вона відвернулася до плити. А коли сіла за стіл, тарілка Олексія майже вже спорожніла.
– Може, добавки? – запитала його Катерина.
– Можна, – відповів Олексій, кинув на неї короткий погляд і знову втупився в тарілку.
Ліза майже нічого не їла. Катерина поклала хлопцеві залишки макаронів і сіла за стіл між ними.
– Отже, теж лікарем будете? – запитала вона, дивлячись на Олексія.
Він кивнув із повним ротом.
– У вас хоч все по розуму було? – Катерина перевела погляд на доньку.
– Мамо! – вигукнула обурено Ліза.
– Що мамо? Перший курс, а якщо діти? Я ще молода і до пенсії далеко, на допомогу не розраховуйте, – сказала Катерина спокійно, але всередині неї вирувала буря.
– У мене бабуся є, допоможе. Вона ще ого-го, – сказав Олексій весело.
– Тобто, ви хочете сказати, що вже обмірковували це питання? – Катерина відчула, як по хребту пробіг холодок, а зліва в грудях занило.
– Та ні, я так просто сказав… – зніяковів Олексій.
Катерина не встигла відповісти йому, як Ліза з галасом схопилася з-за столу.
– Дякую, мамо, ми наїлися. Ходімо. – Вона вимогливо подивилася на Олексія.
Той знехотя відклав виделку і теж встав.
Вони вийшли з кухні, а Катерина залишилася сидіти за столом. Їй самій було огидно, що не стрималася, завела цю безглузду розмову. Вона встала, зібрала зі столу тарілки і стала мити посуд. Це завжди її заспокоювало.
За кілька хвилин грюкнули вхідні двері, потім у кухню увійшла Ліза, опустилася на стілець, подивилася на матір із викликом.
– Ну навіщо ти так?
– Як? Я щось не те сказала? Я просто запитала, що ви будете робити, якщо…
Катерина осіклася й уважно подивилася на доньку.
– Зачекай, мені здається чи… Що, уже? – Катерина задихнулася і не змогла продовжити фразу.
Ліза сиділа, опустивши голову і затиснувши долоні між колінами.
– І який термін? – Катерині здавалося, що це сон. Зараз Ліза скаже, що вона пожартувала, просто підіграла матері, що нічого немає, і Катерина просто накрутила себе.
– Два місяці, – вимовила тихо Ліза.
– Два місяці?! – У голові Катерини тут же запульсувало: “Встигнемо…”
Її накрила образа на доньку, на себе, що прогледіла, занадто довіряла доньці. Вона кричала довго, поки не захрипла. Ліза спочатку намагалася виправдатися, що доросла, що все сталося випадково, що вони одружаться, потім тільки плакала.
– Він звідки? – запитала Катерина втомлено, коли зовсім видихнулася.
– Із села в нашому районі.
– Із села… – Катерина гірко усміхнулася. – Зрозуміло. Отже, поїдете до нього, до його ого-го бабусі? А навчання? – підколола Катерина Лізу.
– Ти ж теж привела на світ мене в інституті. І ми впораємося. – Шмигнула носом донька.
– Так? Тільки я привела тебе на останньому курсі, а ви вчитеся на першому. Різницю бачиш? Одружитеся, а жити де будете? – знову завелася Катерина.
– З тобою, якщо дозволиш. Це і моя квартира. У гуртожиток із дитиною не пустять. – Ліза виглядала переляканою і жалюгідною.
– А якщо не дозволю? – несподівано для себе запитала Катерина.
Ліза здивовано втупилася на матір. Такого повороту вона явно не очікувала.
– Дитину я залишу, – заявила вона і вибігла з кухні, голосно схлипнувши.
“І чого я розлютилася на них? Ну сталося, і що? Може, у них справді неземне кохання, все складеться добре і вони не розбіжаться через два роки, як ми з чоловіком. Вони не перші і, вже звісно, не останні”, – втомлено подумала Катерина, впустила голову на руки і заплакала.
Весілля зіграли скромне, але на нього пішли всі заощадження, які Катерина відкладала на їхню з Лізою поїздку влітку на море. Приїхали батьки нареченого – прості й цілком симпатичні люди.
Жити стали молоді у вузькій і маленькій кімнаті Лізи. Точніше, вони там тільки спали, а весь інший час проводили в її великій кімнаті, де стояв телевізор. Катерина могла усамітнитися тепер тільки на кухні.
У своїй кімнаті вона знаходила то кинуті шкарпетки, то сорочку зятя на стільці, на столі влаштувалися книги і зошити з лекціями. У раковині вічно нагромаджувалася гора посуду. І готувати доводилося щодня і багато.
Наростало невдоволення і роздратування.
Все частіше Катерина висловлювалася, що їй набридло прибирати за молодими, прати, мити посуд. Ліза при надії, але покласти сорочки чоловіка в пральну машину і натиснути на кнопку вона могла б без шкоди для здоров’я. Олексій заступався за дружину.
– А ти хіба теж при надії? Ти міг би щось робити по дому. Я мама, а не ваша прислуга, – накинулася Катерина на нього.
– Добре, завтра ми переїдемо в гуртожиток, – йдучи в іншу кімнату, кинув Олексій.
Він так говорив після кожного спалаху Катерини, але вони, як і раніше, жили всі разом.
– Та що ти! А коли з’явиться дитина, пратимете в тазиках, митимете малюка в загальній душовій? – крикнула вона в зачинені двері Лізиної кімнати, – чи квартиру знімете? А чим платити за неї будете?
Майже щодня повторювалися скандали. Ліза ходила ображена, з матір’ю не розмовляла, Олексій намагався не потрапляти на очі. Катерина приходила на роботу зла.
– Я, напевно, погана мати. Не можу стриматися, висловлюю їм усе. Але я, правда, втомилася. Треба було раніше з Лізою розмовляти, а я думала, що вона ще дитина. Коли з’явиться дитина, усе ляже на мене. Я з глузду з’їду. Хто мене пожаліє? Господи, за що мені все це?! – скаржилася вона в обідню перерву своїй подрузі Соні.
– Гаразд тобі. У всьому поганому є щось хороше. Потрібно його тільки побачити. Ти зациклилася на побуті. Жила б спокійно, якби твоя донька мучилася в гуртожитку? Не вірю. Перша б побігла й забрала їх додому. Ти господиня у квартирі, Ліза це знає і не лізе. Дай їм свободу, – порадила Соня.
– А я хіба не даю? По-моєму вони роблять, що хочуть, – роздратовано випалила Катерина.
– Слухай, у нас дача є недалеко від міста. Батько для мами будував. Але вона все одно пішла засвіти. Тепер він туди ні ногою, та й ми з чоловіком теж. На морі або закордоном відпустку проводимо. Будинок стоїть порожній. Поживи там, хоча б пока дитина не з’явиться. Заспокойся, відпочинь на природі. Автобус регулярно ходить. Нехай вони погосподарюють без тебе.
– Як це? Я зі своєї квартири маю виїхати? У чужий будинок? Ні, я так не можу, – обурилася Катерина і струснула головою.
– Ти подумай і подзвони мені. Ми з батьком відвеземо тебе туди з речами на машині. Це зовсім близько від міста. Повернутися завжди зможеш, – резонно зауважила Соня.
І через тиждень Катерина зібралася на дачу. Ліза дивилася на її збори, але не зупиняла, запитань не ставила. У суботу вранці за нею заїхали Соня з батьком. Катерина вийшла з під’їзду з валізою і величезною сумкою. До неї підійшов високий і сухорлявий чоловік років шістдесяти, з благородною сивиною у волоссі.
– Катерино Сергіївно? Я батько Соні, Олександр Миколайович.
Він розглядав її, і вона раптом почервоніла від зацікавленого чоловічого погляду.
Олександр Миколайович узяв сумки і легко завантажив їх у багажник іномарки. Від нього віяло спокоєм і надійністю.
Соня з Катериною сиділи на задньому сидінні й шепотілися всю дорогу.
– Слухай, а скільки твоєму батькові років? Він же ще зовсім молодий, – запитала Катерина подругу.
– Ага, він у мене ще ого-го! – сказала Соня, і вони весело розсміялися.
Будинок виявився досить просторим, двоповерховим і комфортним. Олександр Миколайович провів по ньому екскурсію, затопив камін, показав Катерині, як із ним поводитися.
– Як звичайна пічка. Нічого хитрого.
Ага, тільки грубку Катерина бачила в бабусі в глибокому дитинстві. Вона привезла готові продукти, навіть гречку і макарони зварила заздалегідь. Не знала ж, як тут йдуть справи з плитою. А тут усе цілком пристосоване для життя, майже як у місті.
Після обіду Соня з батьком поїхали, і Катерина залишилася одна. Вона походила будинком, освоюючись, розвісила речі в шафі, доїла макарони з сосискою. Подекуди у вікнах інших будинків горіло світло, значить, вона не одна.
Від тиші дзвеніло у вухах. На свіжому повітрі спала як немовля. Встала вранці відпочила і спокійна.
На роботу Катерина стала спізнюватися, автобуси іноді підводили. Але зате порожевіла на свіжому повітрі, знову посміхалася і не ходила з опущеною головою.
Донька дзвонила, просила вибачення і повернутися. Катерині дуже хотілося додому, але вона стримувала себе.
– Не переживай, у мене все добре. Краще розкажи, як ти, як почуваєшся? – запитувала вона Лізу.
Дочка казала, що теж усе добре, але сусіди хвилюються, цікавляться, куди поділася Катерина. Катерина розуміла, що Ліза щось не договорює і теж страждала, але вирішила залишитися на дачі.
– Я сама пішла, ви мене не виганяли. А якщо хто буде питати, кажи, що лікарі прописали мені дерев’яний будинок і свіже повітря. Якщо що, одразу дзвони, приїду, – на прощання казала вона.
У п’ятницю приїхала з роботи, і біля паркану побачила машину Олександра Миколайовича. Поспішила до хати. А там натоплено, на столі продукти лежать. Олександр Миколайович господарював на кухні.
– Вибачте, вирішив провідати вас, заразом продукти привіз. Бачу, справляєтеся.
– Так, дякую. Я зараз вечерю приготую… – Катерина заметушилася, щоб приховати збентеження і радість.
– Та їхати мені час, – відповів Олександр Миколайович, знову пильно роздивляючись Катерину.
– Ні вже. Мені тут і поговорити ні з ким. Від тиші скоро оглухну, – сказала Катерина і почала ставити на стіл тарілки.
– Так, тут тихо. Дружина теж до тиші звикнути не могла.
Катерина вперше почула від нього про дружину. Завмерла, боячись сказати зайве, не щире.
– Гаразд, я старий, а ви, молода й гарна жінка, чому одна? Вибачте, Соня розповіла вашу історію.
– Так вийшло. А ви зовсім не старий. Я поживу до появи дитини, потім повернуся в місто.
– Та живіть, скільки хочете. Засидівся я. Час їхати, – Олександр Миколайович грюкнув долонями по колінах, але не встав з-за столу.
– Залишіться, будь ласка, – квапливо почала Катерина. – Куди ви на ніч? Місця багато. А завтра ви мене на роботу відвезете…
Їй не хотілося знову залишатися самій. І потім, із ним було так спокійно і надійно. Уночі Катерина не могла заснути. Чула, як за стіною, у сусідній кімнаті перевертався і покашлював Олександр Миколайович.
Катерина вирішила випити молока і пішла босоніж на кухню, щоб не шуміти. Вона вже підігріла в мікрохвильовці молоко, як почула кроки за спиною. Олександр Миколайович стояв у дверях у старих спортивних штанях і футболці. У приглушеному світлі нічника виглядав він великим і помолоділим. Шістдесят йому ніяк не даси.
– Теж не спиться? – Він підійшов до неї. – Молоко грієте?А мені можно? – запитав він, а серце Катерини забилося від його близькості.
– Звісно, – тремтячим голосом сказала вона.
Вони пили молоко і розмовляли. Коли схаменулися, на сон залишилося всього три години. Катерина заснула у своїй кімнаті вперше щаслива за останній час. І байдуже, що вранці вона ледве встала, цілий день була сонна й повільна, як осіння муха. На душі було добре й радісно.
Спочатку Олександр Миколайович приїжджав щовихідних провідати її. Привозив продукти, допомагав по дому. А потім настав час займатися городом, і він став приїжджати на тижні, часто залишався ночувати, вранці відвозив Катерину на роботу.
– Мені все одно робити нічого. Та й вас побачити хочеться. Я старий, звичайно, але після дружини мені вперше жити захотілося, – одного разу зізнався він.
І поступово він перебрався на дачу до Катерини.
Ось так, знайшла Катерина своє щастя. Зустрічати доньку з лікарні вона приїхала разом з Олександром Миколайовичем.
– Мамо, повертайся, як же ми без тебе? Ми будемо мити посуд, допомагати, – просила Ліза.
– Вчіться жити самостійно. Я теж маю право на щастя, – відповіла Катерина.
Ось і виходить, що якби Ліза, не привела б у дім Олексія, не зустріла б Катерина своє щастя – Олександра Миколайовича. Тож правильно сказала Соня, що Господь посилає напасті для чогось. Ніколи не знаєш, що втратиш, а що знайдеш.Спеціально для сайту Stories
