Людмилі Сергіївні було шістдесят три, і останні пів року вона ненавиділа дзеркала.
Не всі. Дзеркало у передпокої ще можна було обдурити шарфом, гарною помадою та швидким поглядом збоку. Дзеркало у ванній було нещаднішим. Вранці, у холодному світлі, воно показувало шию, повіки, зморшки біля губ, руки з випуклими венами та сивину, яку вже набридло фарбувати.
Сивина, до речі, була гарною. Густою, сріблястою, майже театральною. Але Людмила Сергіївна все одно сердилася.
Вона все життя любила одягатися.
У двадцять носила широкі індійські спідниці, у тридцять — чоловічі піджаки з брошками, у сорок — довгі сережки, грубі черевики та сукні так, ніби збиралася то на виставку, то втекти з циганського табору. У п’ятдесят відкрила для себе марокканські кафтани, японські кімоно та великі срібні каблучки.
Вона писала есе, вела невеличку колонку про подорожі та культуру, читала лекції в бібліотеці, колекціонувала кераміку, знала рецепти п’яти видів плову.
Всередині у неї все було живим. Шумним. Допитливим.
А зовні раптом почалася зрада.
Одяг, який раніше робив її незвичайною, тепер часом виглядав на ній дивно. Яскрава помада підкреслювала втому. Великі сережки тягнули обличчя вниз.
Волосся, якщо розпустити, здавалося важким і нестримним. Якщо зібрати — вона була схожа на власну сувору тітку з сімейного альбому.
— Мені треба придумати себе заново, — сказала вона одного разу чоловікові.
Віктор підвів очі від газети.
— Навіщо? Ти й так нормальна.
Людмила Сергіївна зітхнула.
Слово «нормальна» в його устах було ласкавим, але звучало як кришка на каструлі.
Вона влаштувала собі шопінг.
Купила довгу спідницю кольору стиглої сливи, вільну білу сорочку, широкий ремінь, окуляри в товстій темній оправі та браслети, які дзвеніли на руці, наче маленький базар у спекотному місті.
Вдома стала перед дзеркалом, заколола сиве волосся, потім розпустила, потім заплела в низьку косу.
І раптом побачила щось.
Не дівчинку. Не колишню себе. Іншу себе. Сильну, дивну, красиву, трохи чаклунську.
Вона вийшла до родини у вітальню.
Якраз приїхали дочка Аліна з чоловіком і син Павло з невісткою. Онуки гралися на килимі.
— Ну? — Людмила Сергіївна обернулася. — Як вам?
Аліна спочатку посміхнулася, потім посмішка стала обережною.
— Мамо, спідниця гарна.
— І все?
Павло почухав потилицю.
— Мамо, тільки не ображайся…
Ось з цієї фрази завжди починалися сімейні сварки.
— Мені здається, це трохи… занадто.
— Що занадто?
Невістка опустила очі.
Віктор кахикнув:
— Людо, ну ти у нас завжди була вогняна жінка, це зрозуміло. Але все-таки вік. Треба ж якось…
— Як?
— Достойніше, чи що, — сказав Павло. — А то виглядає, ніби ти молодишся.
Аліна тихо додала:
— Мамо, старість же не обдуриш. І не треба. Ти красива по-своєму.
«По-своєму» вдар.ло найболючіше.
Людмила Сергіївна стояла у своїй сливовій спідниці, з браслетами на зап’ястях, з косою через плече і відчувала, як усе всередині повільно здувається.
— Зрозуміло, — сказала вона.
— Мамо, ми ж тебе любимо.
— Звичайно.
Вона пішла в спальню, зняла браслети, поклала їх на туалетний столик. Вони дзенькнули весело й недоречно.
Увечері, коли всі роз’їхалися, Людмила Сергіївна довго сиділа біля вікна. Віктор увійшов, став за спиною.
— Ти образилася?
— Так.
Він помовчав.
— Ми не хотіли.
— Знаю.
— Просто трохи смішно, Людо. Ти в цих браслетах як ворожка.
— А може, я хочу бути ворожкою.
— Ну перестань.
Вона не перестала.
Вночі їй приснилося, що вона йде довгим коридором у поліклініці. На стінах висять таблички: «Кардіолог», «Невролог», «Город», «Онуки», «Смирення». У кінці коридору — хвіртка на кла..вище, а біля неї ввічлива жінка в сірому кардигані каже: «Вам сюди, за віком».
Людмила Сергіївна прокинулася розлючена.
— Ні вже, — сказала вона в темряву.
* * *
Наступного дня вона залізла на верхню полицю за старою коробкою з книгами і ледь не впустила собі на голову Гемінґвея.
Том був пошарпаний, з фотографією на обкладинці: старий з білою бородою, міцний, засмаглий, з таким поглядом, ніби зараз або вип’є, або поб’.ться, або піде дивитися на море. А краще все відразу.
Людмила Сергіївна сіла прямо на підлогу.
— Ну, привіт, Ернесте, — сказала вона.
Вона перечитала «Свято, яке завжди з тобою», потім довго дивилася на фотографії Гемінґвея в старості. Зморшки, борода, важке обличчя, очі живі до неможливості. Жодного акуратного розчинення у віці. Ніякого прохання до світу: «вибачте, я ще тут».
Людмила Сергіївна закрила книгу, встала, відкрила ноутбук і купила тур до Марокко.
Віктор увечері сказав:
— Одна?
— Одна.
— Люда, ти з глузду з’їхала?
— Можливо. Але квиток уже куплено.
Аліна по телефону майже плакала:
— Мамо, ну навіщо тобі Марокко? Там спекотно, гамірно, небезпечно!
— Чудово.
— Ти хоч групу взяла?
— Взяла.
— Господи, мамо…
— Господь зараз зайнятий, Аліно. Я сама.
В аеропорт вона поїхала в сливовій спідниці, білій сорочці, з сивою косою, в темних окулярах і з спиною, яка нагадала про себе біля стійки реєстрації.
— Навіть ти зі мною, стара зараза, — сказала вона спині. — Летимо.
* * *
Марракеш зустрів її спекою, охрою стін, м’ятним чаєм, шумом моторолерів і запахом спецій.
Місто не намагалося бути зручним. Воно відразу навалилося всім: криками торговців, червоними килимами, мідними лампами, апельсинами, запиленими вуличками, кішками, візерунками на плитці, синіми дверима, руками, голосами, сонцем.
Людмила Сергіївна втомилася через дві години.
І була щаслива.
У групі виявився молодий хлопець років двадцяти восьми на ім’я Роман. Спочатку вона вирішила, що він блогер: худорлявий, жвавий, із сережкою у вусі, у білій сорочці, що визирала з-під куртки, і з уважним поглядом. Потім з’ясувалося, що він стиліст.
— Я супроводжую подругу, — пояснив він. — Вона боїться літати. А я боюся невдалих поєднань кольорів, тож ми підтримуємо одне одного.
Людмила Сергіївна засміялася. Роман одразу ж подивився на неї з цікавістю.
— Вибачте, можна особисте?
— У моєму віці можна майже все.
— У вас приголомшливий типаж.
Вона пирхнула.
— Обережно, молодий чоловіче. Я вдома за такі слова ледь не отримала сімейну догану.
— За типаж?
— За спідницю. За браслети. За спробу не здатися в архів.
Роман оглянув її: косу, окуляри, вільну сорочку, каблучки.
— Та вони просто злякалися.
— Чого?
— Що ви не збираєтеся старіти з комфортом.
Вона уважно подивилася на нього.
— Ви зараз запропонуєте розлучитися, купити мотоцикл і втекти у захід сонця?
— Мотоцикл не всім личить. А розлучення — це особиста справа. Але жити для себе і виглядати так, як хочеться, можна в будь-якому віці.
— Ось так просто?
— Ні, звичайно. Але починати все одно треба зі спідниці.
Наступного дня Роман повів її на ринок.
— Ви вже майже всю роботу зробили, — сказав він, перебираючи тканини. — Залишилося тільки все це поєднати в єдине ціле.
Вона приміряла довгий темно-синій кафтан, потім вільні лляні штани, а потім сорочку пісочного кольору. Роман вибрав їй окуляри — великі, з димчастими скельцями. Знайшов срібні браслети, не блискучі, а темні, ніби їх дістали зі скрині.
Купив за її ж гроші каблучку з бірюзою, хоча продавець спочатку назвав ціну, за яку можна було купити невеликого верблюда.
— У вас вийде образ жінки, яка знає, де захована отрута, але пропонує чай, — сказав Роман.
— Прекрасно. Все життя до цього йшла.
Люди робили їй компліменти.
Продавець килимів назвав її «мадам з очима художниці». Француженка з групи сказала, що її сива коса чудова. Літній марокканець біля лавки з керамікою приклав руку до грудей і сказав англійською: «Beautiful lady».
Людмила Сергіївна ввечері дивилася на себе в дзеркало готельного номера.
Сива коса. Темні окуляри. Вільна сорочка. Довга спідниця. Браслети. Зморшки. Живий рот. Втомлені ноги. Сонце на шкірі. Хвора спина, звичайно, теж тут, куди ж без неї.
І раптом усе з’єдналося.
Вона не стала молодшою. Але й не стала акуратною літньою дамою в пастельному шарфику.
Вона стала собою, яка дожила до шістдесяти трьох років і взяла з собою все: дівчинку в індійських спідницях, жінку в чоловічому піджаку, матір, коханку, письменницю, вперту мандрівницю, втомлену дружину, читачку Гемінґвея, міську відьму з таблетками від спини в косметичці.
* * *
Людмила Сергіївна сиділа на даху, пила м’ятний чай і дивилася, як темніє Марракеш.
Місто не затихало. Воно ніби взагалі не знало такого слова. Внизу все ще кричали торговці, гуділи моторолери, грюкали двері, сміялися люди, десь співала жінка, пахло пилом, апельсинами, смаженим м’ясом, шкірою та гарячими каменями.
Роман сидів поруч, витягнувши ноги, і гортав фотографії на телефоні.
— Ось ця — супер, — сказав він. — Дивіться.
На фото Людмила Сергіївна стояла біля синіх дверей: сива коса через плече, темні окуляри, довга спідниця кольору гранатової шкірки, вільна біла сорочка, браслети. Обличчя втомлене від спеки, щасливе, живе.
— Господи, — сказала вона. — Яка відьма.
— Міська, — уточнив Роман. — З міжнародним досвідом.
Вона розсміялася.
Телефон завібрував. Сімейний чат.
Аліна:
«Мамо, ти серйозно? Ці окуляри якісь занадто молодіжні».
Павло:
«Мамо, ти виглядаєш яскраво, але дивно. Може, без цих браслетів?»
Невістка поставила акуратне сердечко, що було гірше за будь-який коментар.
Людмила Сергіївна подивилася на екран, допила чай і відклала телефон.
— Сім’я? — запитав Роман.
— Сім’я, — сказала вона. — Переживе.
Він посміхнувся.
— Сильне твердження.
— Я теж сильна жінка. Просто іноді забувала, бо в мене чоловік, діти, онуки й ортопед по четвергах. Але я все ще окрема людина. Дивно, правда?
— Вражаюче, — серйозно сказав Роман.
— Продовжать тиснути — і справді кудись піду. Не в захід сонця, звичайно. У мене спина. Але в хороший готель з ліфтом — без проблем.
Роман розреготався.
Увечері, вже в номері, вона отримала аудіо від Віктора.
Спочатку хотіла не відкривати. Сиділа на ліжку в сорочці, боса, з важкими срібними браслетами на тумбочці. Потім все-таки натиснула.
Віктор кашлянув у записі.
— Людо… я тут. Загалом. Вибач мене.
Пауза.
Вона почула, як він ходить по кухні. Скрипнула дошка. Клацнула запальничка, хоча він кинув палити сім років тому і тепер клацав нею просто від нервів.
— Я наговорив дурниць. Про «гідно», про вік. Сам чую, як це звучить. Мерзенно звучить.
Знову пауза.
— Я думав сьогодні цілий день. І зрозумів, що, мабуть, поруч із тобою мені доводиться думати й про себе. Ти така… чорт, Людо. Ти яскрава. Красива. Навіть старієш так, що хочеться жити.
А я? Чи гідний я такої жінки? Боюся, що ні. Ось і наговорив дурниць. Ніби якщо тебе приглушити, мені спокійніше буде. А ти не повинна бути приглушеною. Ніким. Тим більше мною.
Людмила Сергіївна заплющила очі.
— Коротше, кохана. Носи що хочеш. Ти красуня. Своєму Ромі скажи, що я взагалі-то займався самбо, тож нехай там сильно хвіст не розпускає. А краще нехай мені теж щось підбере, щоб ми пасували одне одному. Тільки без спідниці. Хоча… гаразд, це обговоримо.
Вона розреготалася так голосно, що за стіною хтось стукнув.
— Вибачте! — крикнула вона і знову засміялася.
Потім записала відповідь:
— Вітя, Роману передам, що ти самбіст. Він злякається і негайно підбере чоловічу сорочку. Щодо спідниці не відмовляйся. Я повертаюся через три дні. Зустрічай красиво.
Відправила.
Через хвилину прийшло:
«Я тебе кохаю, прекрасна жінко».
Вона посміхнулася.
Наступного дня діти знову написали. Обережно, ображено, з тим сімейним здивуванням: як це мама раптом перестала узгоджувати себе із загальним смаком.
Людмила Сергіївна відповіла коротко:
«Я вас люблю. Про одяг більше не буду обговорювати».
І все.
На зворотному шляху вона купила ще одну каблучку. Величезну, з мутним синім каменем, абсолютно непрактичну.
Гемінґвей з обкладинки в її сумці дивився на неї так, ніби все розумів.
— Ось саме так, Ернесте, — сказала вона йому в аеропорту. — Похід на клад.вище скасовується. У нас ще є справи.
