– Щаслива ти, Тетяно! – Світлана з легкою заздрістю подивилася на подругу. Та нещодавно вийшла заміж і привела на світ доньку.
– Не наврочи! Сама не вірю, що мені такий чудовий чоловік дістався, – усміхнулася подруга. У неї, на відміну від Світлани, в особистому житті все було ідеально. А от Свєточці все ніяк не щастило.
– І ти знайдеш своє щастя.
– Коли? Усі подруги вже заміжні, одна я як кішка. Сама по собі.
– Усьому свій час.
– Треба було мені за Павла заміж виходити… А я все про Сергія думала, – зітхнула Світлана.
Тетяна не відповіла. Вона багато разів радила подрузі перестати зустрічатися з одруженим. Але, як відомо, любов сліпа.
– Ми розлучилися. Тепер уже точно. Остаточно, – говорила Свєтка. А через деякий час усе знову починалося по колу.
Так і витрачала Світлана свої найкращі роки на несерйозного чоловіка. Це тривало доти, доки вона випадково не виявила, що чекає на дитину.
Батько визнавати дитину не захотів.
– Не здумай мою сім’ю руйнувати! Ось тобі гроші, позбувайся цього непорозуміння, – сказав Сергій.
Світлана була пригнічена. Вона до останнього сподівалася, що коханий чоловік визнає дитину, але те, що трапилося, показало Сергія таким, яким він був. Лицемірним і підлим.
Зваживши всі за і проти, Світлана вирішила залишити дитину.
– Мені вже не вісімнадцять, можливо, це мій останній шанс, – сказала вона Тані.
– Правильно. Деякі жінки і з дітьми знаходять чоловіків.
– А може, мені й не треба ніякого чоловіка… сама вирощу донечку. Впораюся.
– Звідки ти знаєш стать дитини?
– Знаю. Я завжди дівчинку хотіла, – Світлана поклала руку на живіт. – Ось з’явиться донечка, буду її любити, а вона мене тішитиме, допомагатиме в усьому. Буду їй косички заплітати, сукні, спіднички шити… Я вже пригледіла рожевий візочок! І кімнату зроблю їй як у принцеси.
Тетяна тільки похитала головою. Вони з чоловіком хоч і знали заздалегідь, що в них буде дівчинка, та все ж не виключали помилки й купували всі речі нейтральних забарвлень. Вона взагалі не розуміла матусь, які з ніг до голови одягають дівчаток у поросячий колір.
Але Світлані вона про це, звісно, не стала говорити. Все-таки в подруги був складний період у житті. Їй була потрібна підтримка, а не осуд.
У підсумку Свєточка затягала Тетяну по дитячих магазинах. Вона скуповувала все, що бачила для майбутньої донечки і з нетерпінням чекала того самого дня.
– Вітаємо, у вас хлопчик, – сказали їй, коли вона прийшла до тями.
Спочатку Світлана мовчки дивилася на лікаря. Потім вирішила, що неправильно розчула його слова і посміхнулася.
– Можна мені побачити мою доньку?
– Сина… у вас синок.
Світлана сторопіла. У голові було одне запитання: як це може бути? Адже вона так хотіла доньку! Вона мріяла про те, що роститиме свою принцесу, гратиметься з нею в ляльки й обов’язково віддасть її на бальні танці, а ще краще – на гімнастику, щоб улюблена дівчинка зростала гарною та здоровою.
Її мрії в одну мить впали.
Їй протягнули дитину. Хлопчика. Негарне немовля не тієї статі.
Світлані не хотілося брати сина на руки. Вона так сильно засмутилася, що почала плакати.
– Сльози нормальна реакція. Вам потрібно прикласти дитину до грудей. Це дуже важливо.
– Але я… не хочу.
– У якому сенсі? – на Світлану нерозумно втупилася нова медсестра.
– Не слухайте її. Буває, що матуся не усвідомлює, що говорить. На моїй практиці чого тільки не говорили.
Світлані все ж довелося прийняти немовля. І після цього вона вже не змогла б його віддати.
Проте її бажання привести на світ доньку не минуло безслідно. Дитяча була виконана в рожевих тонах, а іграшки куплені для дівчинки. Часу переробляти ремонт не було, тому Світлана вирішила, що залишить все без змін.
На виписку її сина загорнули в рожевий конверт, який був куплений заздалегідь, і Світлана навіть вирішила, що так краще. Нехай усі думають що хочуть.
– Раніше до трьох років і хлопчиків, і дівчаток одягали однаково. Це нормально, – сказала вона Тетяні. Та знизала плечима і подарувала їй кілька нейтральних комплектів і повзунків.
Але коли до Світлани на вулиці підходили інші матусі, бачачи рожевий візок і вважаючи, що всередині дівчинка, Світлана лише мовчки посміхалася. Вона вважала це своєю маленькою таємницею. До того ж малюка вона назвала Євгеном. Ім’я було вибрано заздалегідь, адже доньку вона хотіла назвати Євгенією…
Тим часом у неї ріс хлопчик. Йому потрібно було купувати новий одяг, і Світлані все ж доводилося підлаштовуватися під справжню стать дитини. Але її мрії про доньку часом все-таки знаходили відображення у вихованні сина.
Вона не купувала йому машинки та конструктори. Світлана вважала, що це ні до чого. З іграшок у Жені були переважно плюшеві ведмеді.
Коли на п’ятий день народження Тетяна подарувала хлопчикові машинку, він настільки зрадів, що не розлучався з нею цілий тиждень. Потім він попросив у мами ще одну, але Світлана замість цього купила йому набір для ліплення.
Взагалі, Світлана була не найгіршою матір’ю. Вона всіляко намагалася прищепити синові почуття прекрасного і розвивати в ньому потяг до творчості. У першому класі вона віддала сина в музичну школу, але через деякий час він прийшов додому і сказав, що не хоче грати на скрипці.
– А що ж ти хочеш?
– Хочу ходити на боротьбу. Або на шахи. Ще в нас є гурток моделювання! Мені там сподобалося.
– Ти що, Євгене, яка боротьба?! Це небезпечно! Нічого хорошого там не навчишся.
– А шахи?
– По-моєму, це нудно. Але якщо хочеш… я поговорю з тренером.
Світлана сходила до школи і записала сина на кілька секцій, замінивши скрипку на більш рухливий гурток. Вона побачила, як у спортивному залі дівчатка в красивих сукнях готуються до виступу, і вона згадала про свою мрію.
– Я хочу записатися.
– Як звати вашу доньку? – запитав педагог.
– Женя…
– Скільки років?
– Сім.
– Добре. Приходьте завтра. При собі мати чешки та лосини з майкою.
Коли наступного дня Світлана привела сина, педагог дуже здивувалася.
– У нас у групі тільки дівчатка, – зізнався педагог, – але ми раді, що з’явився охочий хлопчик. Будемо працювати.
Ось тільки Євген не дуже-то хотів “працювати”. Він ходив на бальні танці з небажанням і дуже шкодував про те, що кинув музичну школу. Його дратували лосини і чешки. Він мріяв про те, як прийде додому і буде дивитися перегони і фільми про тачки.
Машинки були його пристрастю, про яку він боявся говорити мамі. Вона не підтримувала його захоплення, нав’язуючи свої, корисні з її погляду.
– Ти сам не знаєш чого хочеш, – сказала Світлана. – Тому я буду вирішувати за тебе, поки ти не подорослішаєш. До того ж на танцях у тебе виправилася постава. Це корисно для здоров’я.
Довелося Жені змиритися. Хоча в школі його дражнили хлопці.
Послух тривав доти, доки йому не виповнилося тринадцять років. У той момент Світлана влаштувалася на нову роботу і познайомилася там зі Степаном Георгійовичем. Він був вдівцем і один виховував одинадцятирічну доньку.
Світлана буквально з першого погляду полюбила Марію. Її мрія про дочку раптово стала реальністю.
Степан Георгійович, не відкладаючи, одружився зі Світланою і перевіз її з сином до себе. Женя не хотів переїжджати, змінювати школу і розлучатися зі шкільними друзями. Але Світлана вирішила, що так буде краще. Вона продала квартиру і поклала гроші на рахунок.
У Євгена почався новий період у житті. Мати перестала ним опікуватися і нав’язувати йому свою думку. Вона взагалі начебто забула, що в неї є син. Вона з головою поринула в “материнство” і турботу про падчерку.
А дівчинка-підліток, яку доволі суворо виховував батько, стала майже главою сім’ї і вертіла мачухою так, як хотіла.
Світлана купувала їй дороге вбрання, водила до салонів краси, дозволяла користуватися косметикою і виконувала будь-який каприз.
– Моя донечка отримала п’ятірку з літератури! Моя донечка посіла друге місце на конкурсі краси в школі, моя донечка поїде на олімпіаду з іноземної мови, – тараторила вона, зустрічаючись із подругою.
– А Євген? Як він переніс переїзд? Йому комфортно в новій школі? – запитувала Тетяна.
– Ой, та йому весь час усе не так. Завжди за нього потрібно було щось вирішувати. Подобається, не подобається… та що йому взагалі коли-небудь подобалося? Бальні танці він кинув. Ніякого інтересу…
– Можливо, йому потрібно сходити до психолога?
– Він звичайний підліток, Таню. Йому потрібно просто вчитися. Я й так занадто багато уваги йому приділяла. Нехай стає дорослим і далі сам визначається в житті.
– І ти не хочеш його скерувати? – здивувалася Тетяна.
– Його? Та куди його скеруєш? Важка дитина. Ось у Марійки є мета. Вона буде стилістом. Знаєш, як здорово вона малює? – знову перевела тему Світлана.
– До речі, поки пам’ятаю,Євген запитував мене про автомобільний гурток. Ось контакти.
– А що там роблять?
– Готуються до вступу в автотранспортного коледжу.
– Це що, у машинному маслі й бруді копатися?! – Світлана скривилася.
– Ну… це вже сам нехай вирішує.
Жінка поклала візитівку в кишеню і забула про неї. Та й із сином вона майже не спілкувалася. Він сам навчався, сам робив уроки, навіть сам готував собі обід, бо Марія занадилася обідати в кафешках, на які їй давали гроші. А у Світлани часом не було часу або бажання клопотатися біля плити.
Степан Георгійович був людиною невибагливою, він тривалий час жив без жінки і міг поїсти напівфабрикати, тож від Світлани не вимагалося ведення господарства.
Минав час, Марія ставала дедалі розпещенішою і поводилася зухвало щодо старших. Євгена вона з якоїсь причини зненавиділа з самого першого дня їхнього спільного життя. Але спочатку їхня неприязнь була тихою. Кожен ховався у своїй кімнаті і займався своїми справами, але з віком стосунки загострилися.
Женя, щоб здаватися більш дорослим і мужнім, набув деяких не найкорисніших звичок, потайки поголився на лисо і намагався відростити собі щось на зразок бороди. Це страшенно дратувало його матір, а Марія постійно нарікала на зведеного брата.
У конфліктах Світлана завжди ставала на бік Марії, Євген залишався винуватим. Він дедалі частіше почувався чужим у цьому домі і шукав способи втекти за будь-яку ціну.
Він поставив собі за мету вступити до коледжу, подалі від дому. Хлопець самостійно знайшов підходящий варіант із гуртожитком і зумів підготуватися з необхідних дисциплін і вступити.
Євген хвилювався, що мати засудить його вибір. Але на той момент вона настільки розчинилася у своїй падчерці, яку вважала дочкою, що син став для неї порожнім місцем.
– Забрав документи зі школи? Гаразд. Вчися… – сказала вона, навіть не поцікавившись, куди вступив син. Наступного дня він зібрав речі і поїхав.
Мати не зателефонувала жодного разу за весь час навчання. Гроші на необхідні витрати перший час надсилав Степан Георгійович. А пізніше і це припинилося. Але Євген, знаючи, що йому варто розраховувати на себе, вже почав підробляти в автомайстерні.
Він дорвався до своєї справжньої пристрасті. Машини були його мрією. Він навчався старанно і закінчив коледж з відзнакою. На той час у нього вже був досвід і у зв’язку з тим, що він працював дуже добре, його швидко помітили і відправили у великий дилерський центр одного концерну.
Там його знову помітили. Зліт кар’єрними сходами був стрімким. З’явилися гроші на хобі. Євген купив уживану іномарку і почав займатися аматорськими перегонами. Його дитячі мрії здійснилися. Хлопець навіть узяв участь у кількох регіональних заїздах, де здобув призові місця.
Коли йому запропонували переїхати і будувати кар’єру далі, він, не роздумуючи, погодився. Але раптово зателефонувала мати.
– Євгене… синку… приїжджай додому.
– Мамо? Ти вирішила про мене згадати? – хмикнув він. Образи й біль стали меншими, але остаточно не минули.
– Я не забувала про тебе ні на хвилину.
– Що тобі потрібно?
– Степан Георгійович, твій тато… він захворів.
– Мій тато зовсім інша людина. Степан Георгійович не має до мене жодного відношення.
– Не кажи так! Він надсилав тобі гроші!
– Я переведу тобі цю суму просто зараз. На них можна купити… ну, наприклад, хліб і дешевий майонез. Я саме цим і харчувався перший час, економно і калорійно.
– Синку… даремно ти так кажеш. Тобі треба було попросити, і ми б допомогли. Ти сам вибрав свій шлях і поїхав.
– Тобі було плювати на мене. Я поїхав, тому що ви з Марією фактично вижили мене з дому. Знаєш, я не шкодую. Вдячний вам за те, що зміг вирватися і домогтися всього сам. Завдяки цьому тепер я нарешті щасливий.
– Тоді ти маєш допомогти і нам. Степан Георгійович дуже слабкий. Марія не хоче з ним сидіти, а на доглядальницю в мене не вистачає. Вони такі дорогі! Якщо я піду з роботи, то втрачу заробіток. Пенсія його дуже мала.
– Ти справді думаєш, що я кину все і примчуся виносити судно за чужим старим? Ні, мамо. Треба було думати, коли виходила заміж. З нього вже тоді пісок почав сипатися.
Світлана не вірила, що її син зміг їй відмовити. Вона розраховувала, що він повернеться додому або хоча б фінансово допоможе їм у скрутну хвилину. Вона знала, що він добре заробляє, про що неодноразово говорила Марія, стежачи за зведеним братом у соціальних мережах.
Сама вона працювати не хотіла. Дівчина звикла до того, що її балують, і сподівалася вдало вийти заміж за того, хто буде її утримувати. Але охочих не знайшлося.
Тож спочатку вона витратила гроші з рахунку Світлани, а потім, щойно батько захворів, вона пішла з дому і стала жити з першим-ліпшим чоловіком. Він був удвічі старший за неї, але зате хоч якось її забезпечував.
– Вибач, мамо, але в мене своє життя, – сказав він після невеликої паузи. – Раджу переконатися, що квартира оформлена не на Марію, інакше ти ризикуєш зовсім скоро опинитися на вулиці. Так само як я деякий час тому. Упевнений, Марія подбає про те, щоб виселити тебе без зайвих переживань і докорів сумління.
Євген поклав слухавку. На душі було паршиво. Але руйнувати своє життя він не збирався. Трохи подумавши, він надіслав матері переказ як “подарунок” на свій день народження, який був днями. А після цього заблокував її номер.
Степан Георгійович пішов через півроку. Світлана натерпілася горя з його хворобою і витівками Марії. На щастя, згідно із законом вона мала частку у квартирі, і Марія не змогла позбавити її останнього кута.
Але довгі суди підкосили її здоров’я. Вона часто згадувала сина і думала, що якби він з’явився дівчинкою, то таким жорстоким ніколи б не став.
– А я так хотіла доньку. Ось тобі пощастило… щаслива ти, Тетяно. Не те що я, – сказала вона. Тетяна тільки зітхнула. Вона знала в чому причина нещасть подруги, але залишила свої думки при собі.Спеціально для сайту Stories
