Мамо, я в шапці. Я сама її вдягла, бо на вулиці сніг. І навіть не зняла за рогом. Уявляєш, яка я тепер доросла!
Я добре їм. Іноді дуже добре – пора б зупинитися. До речі, мої друзі-філологи прочитають це “їм” і відпишуться від мене. Але ти все одно не знаєш цих друзів.
З оцінками все гаразд. Один раз було п’ятнадцять тисяч лайків у чверті за твір про Шевченка, у мене його багато хто списав.
І в кімнаті тепер лад. Просто раптом виявилося, що жити у бруді неприємно, а шукати труси по півгодини – трудомісткий процес
Тепер ми з пилососом регулярно вальсуємо по квартирі та дивимося на сніг за вікном. А колись я перестану боятися повстання машин, куплю робот-пилосос і назву його Павло.
Я багато чого навчилася. Готувати, наприклад – це із простого. Ще я тепер вмію розлучатися, шукати орендовані квартири, звільнятися в кризу, вибирати подруг так, щоб не плакати через них, виховувати дітей так, щоб вони не плакали через мене.
До речі, я все боялася, що в мене не прокинеться материнський інстинкт? Прокинувся. І спати вже перестала я…
Натомість я тепер тебе розумію. Розумію, але не аналізую. Кажуть, це також частина дорослості – берегти батьків замість того, щоб їх нескінченно аналізувати.
Берегти, цінувати, дзвонити, менше скаржитися і частіше говорити, що в тебе все добре, якщо вже є людина, для якої це найголовніша новина та радість.
Я пам’ятаю, як було просто. Мама дозволила-мама не дозволила. Розрішила – тобто, прийняла рішення на себе, звільнила від відповідальності.
Тепер я все вирішую сама, а до тебе їжджу, щоб побути маленькою, виспатися та відчути, ніби 36 років – тобі, а мені лише 9, і можна знову йти без шапки під снігом, ловити язиком сніжинки та почуватися в безпеці. Довше б.
