Зі своїм нинішнім чоловіком я познайомилася на першому курсі університету. На даний момент ми разом вже трохи більше пів року, і у відносин є перспектива розвитку на більш тривалий термін.
І мене це лякає, але лякає лише тому, що одного разу прийде день, коли треба буде познайомити його зі своїми батькам. Я дуже комплексую, адже різниця в достатку у наших сімей досить суттєва.
Мене просто вганяє жах, коли я думаю про те, що подумає він про мою родину, коли ми разом приїдемо в мою провінцію, і він побачить будинок, в якому я виросла (двоповерховий дерев’яний «барак» — таких у моєму містечку на 10 000 мешканців повно). А потім і саму квартиру.
Ні, вона не настільки жахлива, але в контрасті з ним — так. Мої батьки прості робітники на заводі, обоє закінчили училище.
Його батько — директор вузу, а мати — лікар. “Білі комірці”. І якщо говорити про спадок, то він має і, причому не малий: триповерховий будинок, 3 квартири.
Я не маю нічого. І навіть якщо мій хлопець і говорить про те, що матеріальне багатство його обраниці для нього не є важливим, мене це слабко заспокоює. А що на це скажуть його батьки?
Він ще не знає нічого про мою сім’ю, я про неї взагалі завжди відповідаю коротко та неохоче. Все це давить на мене так сильно.
Наступного року він пропонує знімати квартиру в Києві на двох, хоча б звичайнісіньку (десь по 6 000 грн з кожного). Мої батьки не зможуть забезпечити цю забаганку.
А я не знаю, як сказати йому про це. Мене це страшно, нестерпно стискує.
Я знаю, що інші люди мають проблеми і по серйозніші, і що скаржитися на таке, напевно, безглуздо, але як сказав Ірвін Шоу: «Ніхто не вимірює свій біль в об’єктивних одиницях, і тисячі смертей на іншому континенті не переважать твою власну зубну боль».
