Коли нам із чоловіком перевалило за 50, ми вирішили переїхати з ним жити в село. Чому б і ні, єдина дочка вийшла заміж і чудово облаштувалася. Ми обидва втомилися від життя в місті, та й хотілося нарешті зайнятися простим життям, не думаючи про шум, сміття і вихлопні гази.
Загалом, вирішили пожити так, як жили наші батьки. Тільки в будинку з хорошим опаленням, електрикою та Інтернетом. Вигідно продали нерухомість і перебралися за місто. Про що я не шкодую. Я вважала, що найскладнішою частиною сільського життя для нас буде саме побут.
Потрібно нести воду з колодязя, вести господарство, що включає в себе птицю, город і ще ми завели кілька кіз. На корову не вистачило б часу й сил, хоча я й примудрилася робити сир із козячого молока, чим пишаюся досі. Ну і ще приватний будинок – це вам не квартира.
Якимось магічним чином він постійно потребує ремонту. Нічого особливого, лише “косметика”, але тепер, живучи в ньому, я розумію, чому приватні будинки так швидко “вмирають”, коли їх залишають господарі. Бетонна коробка в багатоповерхівці в цьому плані набагато практичніша.
Проте ми з чоловіком досить швидко освоїлися. Він знайшов собі якийсь підробіток на місці, а я завідувала приготуванням різного роду закруток і консервації. Розумієте, щоб у нас завжди щось було про запас. Від наявності всяких банок і різноманітних страв у льосі серце наповнюється радістю.
Все зроблено з любов’ю, своїми руками. Навіть іноді не хочеться нічого відкривати. Краще купити їжі в міському супермаркеті, а домашнє нехай залишиться на потім. І так вийшло, що у моєї свекрухи почалися проблеми зі здоров’ям. Справа була навесні. Дерева цвітуть, а свекруха в’яне.
Сил не було просто дивитися. Воно й зрозуміло, жінка вона у віці, виростила трьох дітей, життя пройшло. Та й сама вона завжди жила в селі. Тільки не в таких умовах, як це вийшло в нас із її сином. Тому ми й вирішили взяти її до себе на якийсь час. Поки не одужає.
Жодних мінусів особисто я спершу не побачила: місця в нас багато, до міста по ліки чоловік легко може виїхати на машині, а допомогти людині її віку треба. Довелося трохи повозитися: людина вона старого гарту, місцями вперта. Не захотіла переїжджати, хоча було видно, що вдома її нічого не тримає.
Одна подруга її жила на іншому кінці села, а продуктами ми їй і до цього намагалися допомагати. Така вже життєва філософія, але через деякий час свекруха перестала чинити опір, і ми відвезли її до себе. Виділили гарну світлу кімнату. Усе підготували до приїзду.
Мама мого чоловіка не звикла скаржитися з будь-якого приводу, чим завжди мені імпонувала. Місяця через півтора-два сталося справжнє диво. Старенька стала почуватися набагато краще, у неї з’явився інтерес до життя. Вона стала допомагати мені по господарству і ніколи не тиснула авторитетом.
Ми з нею навіть якось ще більше зблизилися, а вона допомагала мені порадою, коли могла, але ненав’язливо. І взагалі, поважала мене як дружину свого сина. Усім бажаю таких свекрух, ось поклавши руку на серце. Але проблеми почалися та не зі свекрухою, а з братом і сестрою мого чоловіка.
Річ у тім, що вони час від часу звикли приїжджати до своєї матері в гості. Поговорити про життя, запитати, як здоров’я. І все в такому дусі. Та й чоловік був їм радий, але в якийсь момент це зайшло аж надто далеко. Першою приїхала сестра з чоловіком і маленькою дитиною.
Привезли навіть якихось подарунків, але й самі залишилися на 10 днів. І вони чомусь вирішили, що їхній приїзд – це вічне свято, в якому мав брати участь увесь наш дім. Така ось життєва філософія у людей! І якщо моя свекруха їла як пташка, то її родичі себе зовсім не стримували.
Щовечора в нас стіл ломився від продуктів і загалом атмосфера була, що називається, з помпою. Люди веселилися, танцювали, ні в чому собі не відмовляючи. Я до такого не звикла, та й півтора тижні гулянок – це не жарти. Виїхавши, родичі чоловіка взяли з собою купу продуктів.
Я до своїх закруток ставилася як до особистої колекції, але ж ні, довелося якусь частину віддавати, щоб “дитинка” пораділа. Так, маленькі діти ж обожнюють тушонку! Слідом приїхав брат чоловіка. І хоч він з дружиною пробув кілька днів, їхня присутність мені запам’яталася алкоголем і галасом.
Я не звикла забороняти чоловікові робити що-небудь. Він дорослий чоловік, але з братом він перетворився на “неадеквата”, який кричить на весь голос. І так, звісно, як закуска знову постраждали мої улюблені закрутки. Ба більше, вони навіть швидше йшли, ніж раніше.
Мені доводилося сидіти із задоволеною свекрухою в її кімнаті і слухати розповіді про те, якими її сини були шибениками в минулому. Наче це й так не було помітно. Попрощавшись і обдарувавши гостей залишками моїх запасів на майбутнє, чоловік пообіцяв, що тепер він буде слухняним.
Але що я, мегера якась? Що було, того вже не повернути, але гості, звісно, могли б бути й спокійнішими і скромнішими. Однак тепер у мене з’явилася нова проблема. Написала донька і запитала, чи не будемо ми проти, якщо за кілька тижнів її сім’я приїде до нас на якийсь час погостювати?
А я що, можу відмовити власній доньці? Звісно, не проти! Але що поставити на стіл? Доведеться нам, мабуть, поїхати в місто і купувати продукти гуртом, та й закинути все в льох. Соромно буде перед донькою, якщо не зустрінемо їх як годиться, адже життєва філософія в тому, щоб допомагати родині.
Свекруха тепер соромиться, каже, не думала, що все обернеться так. І що даремно вона раніше не вигнала гостей, які засиділися, але я її ні в чому не звинувачую. А хто винен у цій ситуації? Напевно, ніхто. Просто іноді мовчазна згода може вилізти боком. Не вмію я бути суворою з людьми.
