Кілька років тому я зустріла чоловіка своєї мрії. На той момент мені було майже 40, а йому – 55. Я розлучена з двома дорослими дітьми. Він теж уже неодружений, доросла донька живе в іншому місті.
Ніщо не могло перешкодити нашому щастю, і я переїхала жити до нього. Мої доньки залишилися жити в нас удома. Вони навчалися в одному університеті й чудово справлялися з господарством і без мене, а я переїхала до коханого.
Ми якось і не думали грати весілля. Вік уже не той, нам і так було добре разом. Я живу у квартирі чоловіка, фактичного чоловіка, думала я. Навіщо мені цей штамп у паспорті? Так само думав і він.
З його дочкою в нас стосунки не склалися. Вона ніколи не приїжджала до батька. Хіба що в Інтернеті спілкувалися. Річ у тім, що вона так і не змогла пробачити тата, оскільки саме він був ініціатором розлучення з її мамою.
Проте зрідка вона згадувала про батька, а він на більше і не розраховував. Він би хотів налагодити контакт зі своєю єдиною дочкою, але ніколи не тиснув на неї, а мене вона ніколи всерйоз не сприймала.
Хоча я взагалі жодного стосунку до минулого шлюбу коханого не маю. За ті роки, що ми прожили з разом, одна з моїх доньок встигла вийти заміж і виїхати за кордон.
Друга ж, як і раніше, живе в моїй квартирі, але тепер разом зі своїм хлопцем. Вона чекає на дитину. Я ніколи не думала, що мені колись доведеться повернутися в мій старий будинок.
Але зараз ситуація складається не найкращим чином. Проблема в тому, що коханий серйозно захворів. Настільки сильно, що його поклали в лікарню. Я щодня бігала до чоловіка, приносила його улюблені страви.
В один із таких днів приготувала холодець і примчала, щоб дізнатися, як він почувається. Прогнози лікарів були невтішні. Вони давали йому не більше місяця. У палаті я зустріла його доньку і нотаріуса.
Мені не потрібно було нічого пояснювати, все і так було зрозуміло. Дочка згадала про батька, щоб стати його законною спадкоємицею. Але до чого це все? Адже ми з чоловіком не разом офіційно.
Мені стало так боляче від усвідомлення, що його дочку цікавить тільки квартира. Зі мною вона навіть не привіталася, а про те, щоб подякувати за турботу про її батька, вона і не думала.
Просто забрала всі документи і демонстративно вийшла з палати, а чоловік, мій коханий, зі сльозами на очах вибачався переді мною. Він відразу переписав на неї квартиру, щоб зайвих проблем не було як його не стане.
Він усе ще відчуває провину перед донькою, за те що захотів піти з сім’ї. Я розумію його, але я не знаю, що тепер робити мені. Я не хочу думати про те, що буде, коли коханого не стане.
Але, на жаль, я повинна планувати своє майбутнє. І мені доведеться з’їхати з квартири чоловіка. Але куди? Жити разом із дочкою, її хлопцем і їхньою дитиною, яка скоро народиться, я не зможу. Як же бути?
