У квітні до мене в медпункт завітала Ксюша Радченко. Вона прийшла не за ліками. Сіла на кушетку, сховала руки під коліна й запитала:
— Валентино Семенівно, а скільки ночей поспіль людина може не спати й не звалитися?
Я просто застигла на місці. Дивлюся на неї: обличчя сіре, під очима синява, а кінчики пальців, хоч вона їх і ховає, всі подряпані, наче кішка дряпала.
— Що ж ти, дівчинко, робиш ночами?
А вона винувато посміхнулася й похитала головою:
— Не можу сказати. Поки що не можу.
Але розповім по порядку.
Гриша Радченко овдовів восени дев’яносто дев’ятого року. Його Поліну, тиху, світлу, хвороба з’їла за одне літо. Я ходила до неї до останнього дня, робила уколи, і як тільки згадаю її очі, так у мене серце досі щемить.
У Гриші залишилося троє дітей: Юлька, найстарша, у випускному класі, Семен, що ходив до третього класу, і Оленка, зовсім крихітка.
Гриша — працьовитий чоловік, з ранку до ночі на тракторі, а вдома троє голодних. Оленку то сусідка забирала, то він сам тягнув її з собою в кабіну.
А Ксюша у нас у клубі завідувала бібліотекою. Сама з Соснівки, тиха, непримітна, у двадцять дев’ять років все ще незаміжня. Оленка бігала до неї в бібліотеку дивитися книжки з картинками, та й так до неї прикипіла.
Ксюша її й нагодує, і косички заплете, і додому відведе. Потім стала перевіряти уроки Семена. Потім випрала сорочки Гриші, якщо вже у них все одно.
А в березні вони тихенько розписалися. Без весілля, без гостей.
Ох, що почалося! Не минуло й пів року, як у дім нову дружину привів. «Окрутила вдівця». «На готове прийшла». «Місце Поліні ще й не встигло охолонути». У магазині при ній розмови стихали, а за спиною шепотіли. Я сама чула, як одна балакуча жінка сказала їй услід: «Нічого, дітей-то вона швидко з цього світу зведе».
Найважче було з Софією Карпівною, матір’ю Поліни. Вона все життя пропрацювала кравчинею в районі, руки у неї золоті, та характер — як кремінь. Дочку поховала, а тут, на її думку, зять зневажив її пам’ять.
Ксюшу вона на вулиці не помічала, ніби порожнє місце. А Юльці, онучці, повторювала одне: «Не пускай її до серця. Мати у тебе одна».
Юлька й не підпускала.
Я прийшла до них якось наприкінці березня, Оленка захворіла. Прослухала її, поставила гірчичники. Ми сіли пити чай. Ксюша подає Юльці чашку, а та відсунула її.
— Мені з маминої чашки, — каже. — І, будь ласка, нічого маминого не чіпайте. Ви, може, і дружина татові. А для нас ви ніхто.
Встала й пішла до своєї кімнати.
У мене, аж подих перехопило. А Ксюша лише зняла з полиці чашку Поліни, сполоснула її й поставила на місце Юльки. Мовчки.
А на стіні у них, на найпомітнішому місці, висів портрет Поліни в рамочці. Я ще подумала: інша б зняла, сховала в комод про всяк випадок. А Ксюша його, кажуть, сама на цвях і повісила, коли в дім прийшла. І рушник навколо пов’язала.
Посиділи ми, а з-за фіранки чутно, як Юлька вкладає Оленку спати й шепоче їй казку, що не казка:
— А мама мені обіцяла сукню на випускний. Блакитну, шовкову. Влітку купила відріз на ярмарку, у скрині лежить. Сказала: «Восени пошию, будеш у мене як наречена». І не встигла…
Оленка сонно запитує:
— А хто тепер пошиє?
— Ніхто, — відповідає Юлька. І чути, що вона плаче в подушку.
Я поглянула на Ксюшу, а в неї сльози котяться по щоках, і вона їх навіть не витирає. Дивиться на ту фіранку, і губи тремтять.
Грошей у домі не було. Колгосп півроку не виплачував зарплату, а те, що було, пішло на лікування Поліні. Про те, щоб купити сукню в районі, годі й думати.
Ось тоді, мабуть, Ксюша й вирішила.
А я дізналася про все в середині квітня. Пізно ввечері мене покликала Софія Карпівна: тиск підскочив, голова паморочиться. Приходжу — двері не зачинені, а в кімнаті світло. І я побачила таку картину, що просто завмерла на порозі.
За столом під лампою сидить Ксюша, на колінах у неї — блакитний шовк. Тримає голку, а сама від напруги прикусила губу. А Софія поруч, на стільці, з окулярами на лобі, водить пальцем по шву й бурчить:
— Криво! Перешивай. Полінка в шістнадцять років рівніше шила.
І Ксюша, ні слова не вставивши, бере ножиці й перешиває. Я потім дізналася: втретє один і той самий шов. Ось що виявилося. До тієї весни зір у Софії зовсім погіршився, вона вже не бачила голки.
Ксюша сама прийшла до неї з відрізом тканини зі скрині. Сказала: «Я шила лише фіранки в клубі, а з шовком не вмію працювати. Навчіть мене. Нехай Юля буде в сукні».
Софія ледь її з двору не прогнала. Кричала, що не дозволить чужим рукам торкатися шовку Поліни. А потім сказала: «Ший. Я дивитимуся. Зіпсуєш — більше не показуйся мені на очі».
Ось так Ксюша й ходила до неї щоночі. Покладе дітей спати, скаже Гриші, що йде до подруги: він би дочці проговорився. І біжить через усе село. А вранці — до бібліотеки, а ввечері — додому, троє дітей, корова. Ось звідки й сіре обличчя, і порізані пальці.
— Тільки Юлі не кажіть, Валентино Семенівно, — попросила вона мене пошепки у передпокої. — Нехай думає, що це від мами.
Я виміряла Софії тиск, зробила укол. А сама сиджу й плачу, нічого з собою вдіяти не можу. Софія сердито поглянула на мене:
— Чого ревеш? Це ж не похорон.
А в неї самої тремтить підборіддя.
Тієї весни я часто заглядала до них, тиск у Софії справді скакав. І бачила, як потроху у них усе змінюється. Спочатку Софія лише бурчала. Потім дивлюся — наливає Ксюші чай, сама, з варенням. Потім лампу до неї ближче підсунула: «Очі зіпсуєш, ще молода».
А одного разу дістала зі скринькі старенький наперсток, мідний, потертий, і простягнула їй:
— Поліни. Одягай. Боляче дивитися на твої пальці.
А іншим разом приходжу, а вони сидять поруч, і Софія розповідає. Як маленька Полінка з клаптиків шила лялькам спіднички. Як у десятому класі сама собі пошила випускну сукню, білу, з воланоми, і вся школа ахнула. Розповідає, а сама гладить блакитний шовк долонею, ніби доччину голову… Ксюша слухає й не перебиває. Голка в її пальцях так і завмерла.
— Не думай, — раптом сказала Софія, не дивлячись на неї. — Я не на тебе злилася. Мені весь час здавалося, що раз ти прийшла, Полінку забудуть. Ніби її й не було.
— Не забудуть, Софіє Карпівно, — тихо відповіла Ксюша. — Я не дозволю.
Того вечора я йшла додому, і сльози так і капали на дорогу. Ніч тепла, пахне черемхою, соловей у яру співає, а я ридаю, як дурненька… Мені й легко, й гірко.
Я Ксюші ті пальці перев’язувала. Оброблю, забинтую, а вона наступної ночі знову за голку. Ох, як у мене душа за неї боліла! Схудла, одні очі залишилися. Гриша приходив до мене, допитувався: «Семенівно, що з нею? Чи не хвора?» А я мовчу, слово дала.
А за тиждень до випускного все розкрилося.
Увечері, коли Ксюша вже пішла «до подруги», Юлька заглянула в скриню, хотіла хоч поглянути на відріз, а його там не було.
Ой, що там було! Кричала на батька на весь дім, що Ксюша розбирає мамині речі, що, мабуть, продала шовк, що вона злодійка. А потім вискочила під дощ і побігла через усе село до бабусі. Скаржитися.
А я того вечора якраз була у Софії.
Юлька вривається до кімнати, мокра наскрізь, волосся прилипло до обличчя:
— Бабусю! Вона вкрала мамин шовк! Я ж тобі казала, казала!
І замовкла.
Посередині кімнати на старому кравецькому манекені висіла блакитна сукня. Майже готова, тільки поділ не підшитий. Легка, як туман над річкою. А за столом сиділа Ксюша з забинтованими пальцями, з голкою в руці.
Юлька стоїть і дивиться, а краплі з неї капають на килимок.
Софія підвелася зі стільця. Важко підвелася, тримаючись за спинку.
— Ніхто не крав, Юля. Я голки не бачу, ти ж знаєш. Це вона шила. Ночами, з початку квітня. За маминою викрійкою.
Я думала, що дівчинка кинеться їй на шию. Ні. Юлька постояла, губи в неї затремтіли, а потім розвернулася й вибігла назад під дощ, не сказавши ні слова.
Ксюша схилила голову над шиттям. І лише її плечі здригалися.
У мене серце аж защемило. Невже все даремно, думаю… Усі її ночі, усі порізані пальці?
А наступного вечора Юлька сама прийшла до бабусі. Встала посеред кімнати, опустила руки:
— Поділ підшивати будете? Міряйте.
Ксюша на колінах підколювала їй поділ шпильками, а Юлька стояла, дивилася у вікно й мовчала. Лише коли Ксюша підвелася, вона сказала тихо-тихо, не дивлячись:
— Дякую.
Одне слово. А Ксюша потім розповідала мені, що через це слово ще б місяць не спала.
На випускний я пішла, як завжди, чергувати — хтозна, що може статися. Юлька вийшла до клубу в блакитній сукні, і весь зал ахнув.
Струнка, світла, і така схожа на Поліну, що в мене сльози потекли. Софія сиділа в першому ряду й плакала, не соромлячись. Гриша танцював з донькою вальс, а сам посміхався.
На світанку випускники пішли до річки зустрічати світанок. Юлька зняла туфлі, щоб побігти по росі, озирнулася й побачила Ксюшу біля ґанку клубу. Підбігла, сунула їй туфлі в руки:
— Ксюшо, потримай, будь ласка. І поцілувала її в щоку, швидко-швидко, ніби обпеклася. І побігла наздоганяти своїх.
Мамою Юлька її так і не назвала, ні тоді, ні згодом. Але коли через кілька років сама виходила заміж, весільну сукню їй шила Ксюша. Вже без підказки від Софії.
А у Радченків на стіні досі висять дві фотографії поруч. Поліна в рамці з рушником, і випускна: Юлька в блакитній сукні між батьком і Ксюшею. Ксюша сама їх вішала, рамка до рамки.
Як тільки я заходжу до них, то весь час дивлюся на ці дві рамочки. І думаю, що Поліна б на Ксюшу не образилася.
