Мені здавалося, що я роблю їхнє життя кращим. Але одного дня син прийшов до нас, приніс ключі від квартири і сказав, щоб  я не лізла в їх життя…

Наш син – це найдорожче, що в нас є. Він у нас єдина дитина. Усе життя ми намагалися зробити для нього все. Ось тільки допомогу нашу він зовсім не оцінив. Відвернувся від нас, а я навіть не розумію, в чому наша вина.

Два роки тому наш син вирішив одружитися. Весілля вони пишне не хотіли, але ми з чоловіком вирішили, що не можемо дітей залишити без гідного подарунка. Перед весіллям ми оформили іпотеку і взяли молодим квартиру.

Записали її, звісно ж, на себе, адже невістка – це добре, але всередині сім’ї якось надійніше. Ми хотіли, щоб син був із житлом. На весілля ми піднесли молодим ключі в подарунок. Я ж залишила один комплект собі.

Тоді вони були раді й дуже дякували. Ми з чоловіком теж були за них щасливі. Одразу після весілля вони в’їхали у квартиру, облаштували її вже власним коштом.

Я ж вирішила, що хочу догодити невістці, тому стала час від часу навідуватися до квартири. Вони весь день на роботі. Поки їх немає, я прийду, приберу, приготую їжу. Невістка в мене нечупара.

Коли не прийду, так у хаті бардак. Прання повно, унітаз не помитий. Про їжу мовчу. Крім сосисок у холодильнику нічого не бачила. Так я стала приходити до них майже щодня. Я не нав’язувалася, приходила, коли їх не було.

Потім тільки дзвонила синові й говорила, що зробила. Просила прибирати частіше і харчуватися правильно, а то ж без домашньої їжі зовсім не діло. Мені здавалося, що я роблю їхнє життя кращим.

Але одного дня син прийшов до нас, приніс ключі від квартири і сказав, щоб  я не лізла в їх життя,  бо так жити неможливо. Якщо ж я не припиню, то їм ця квартира не треба. Сказав, що я постійно дорікаю. Залишив ключі й пішов.

Виявилося, вони з’їхали на орендовану квартиру. Після його претензій вийшло, що я погана мати, раз допомагала у всьому. Ми ж про нього піклуємося. І що мені тепер робити? Йти просити вибачення за те, що піклуюся?

You cannot copy content of this page