Заміж я вийшла рано, у 18 років, але я ніколи про це не шкодувала, чоловік мене любить і в усьому допомагає. У нас уже двоє дітей, дві доньки. Єдине, що мене не влаштовує, то це те, що в нього на роботі часто відрядження.
Мені доводиться довго бувати вдома самій. Іноді збираємося в мене з подругами посидіти за чашкою чаю, згадуємо школу, ми ходили в один клас, але це спілкування і турбота про дітей не завжди мене відволікають від самотності.
Хотілося б, щоб чоловік частіше був удома, бачив, як ростуть діти, але поки що піти з цієї роботи не виходить. Зарплата, яку чоловік отримує, дає змогу пристойно жити, попри те, що я не працюю. Молодшій доньці лише рік.
І ось нещодавно я зустріла колишнього однокласника, якому я тоді подобалася, він навіть намагався до мене залицятися. Він знає, що я одружена і маю дітей, але запросив мене у вихідний погуляти з дітьми в парку, посидіти в ресторані або кафе.
Я погодилася, бо не бачила в цьому нічого поганого. Та й сидіти вдома постійно самій набридло. Коли ми цілий день провели разом, я зрозуміла, що закохалася.
Спочатку думала, що це від самотності, чоловік приїде і все мине. Виявилося все набагато серйозніше, я не можу не думати про нього і завжди з нетерпінням чекаю дзвінка.
Нічого серйозного у нас поки що не було, але я не впевнена, що так буде довго тривати. Уперше за роки заміжжя я зустріла чоловіка з відрядження без особливої радості.
Не тішили ні подарунки, які він привіз мені і дітям, ні гроші. Мені здається, що я його по-справжньому і не любила, бо ловлю себе на думці, що хочу, щоб він скоріше поїхав.
Як вчинити не знаю, може це скоро мине, а якщо ні. Я не хочу руйнувати сім’ю і залишити дітей без батька, але й жити так теж не можу, доводиться постійно прикидатися.
