Мені 32 роки, з яких три я у шлюбі. Ми з Тарасом зустрілися просто посеред торгівельного центру. Він побачив мене і не відводив погляду, а потім підійшов і покликав випити десь поряд кави.
Наш роман розвивався стрімко. Тарас хотів жити разом, я ж до шлюбу вважала це недоречним. Можливо саме тому ми побралися вже за якихось півроку. Перший час ми були надщасливою парою. Вдвох заробили на квартиру, дуже маленьку і у поганому районі, та головне, що власну.
Але останній рік наше сімейне життя зовсім не про щастя. Якось я мимохідь побачила Тараса з іншою дівчиною у кав’ярні. Сиділи вони аж надто близько, сміялися, він явно з нею фліртував. На моє питання чоловік одразу сказав, що це просто подружка, а я просто дурепа. Показав її соцмережі і ніби дружнє спілкування. Але воно не таке вже й дружнє на мою думку. Постійні запитання “як ти?” і обговорення де і коли б зустрітися.
Менше за все у житті я б хотіла розбиратися, що там між ними є і чого немає. Це неповага до себе, зменшення власної цінності. Тому я просто ігнорую цю “подружку” у його житті. А також той факт, що кількість “подружок” невпинно зростає.
Іноді прямо перед очима постає картина, як він ось так просто посеред ТЦ спиняє свій погляд на якійсь красуні і одразу кличе пити каву. Можливо це тільки мої фантазії, але я відчуваю зараз досить реальний біль.
Тарас останній рік на постійній основі не вдягає свою обручку. Намагалася цього не помічати, та куди там. Якщо питаю – то вона йому тисне, то буде заважати. У нього обручка зараз лише на випадок наших спільних планів.
У мене немає конкретних причин чи доказів, але я відчула, що цей шлюб виявися невдалим. А яким ще він може бути, якщо я в постійній тривозі, недовірі. Поведінка чоловіка раз у раз дивує. Тому я сказала йому, що маємо згортати увесь цей фарс. Далі кожен піде своїм шляхом.
Він просив все обговорити, але я не можу. Я ж за ним не слідкую, мені немає що саме йому пред’являти. Проте я дуже довіряю собі і не хочу втратити свою жіночу інтуіцію.
Я повернулася у дім батьків, поки буде судова тяганина та ми щось вирішимо з квартирою. Але батьки мене зовсім не підтримали. Вони вважають, що розлучення не піде мені на користь. Обидвоє, як один, намагаються мене якось наставити на “вірний” шлях.
Вчора мати за чаєм розповіла, що тато дуже гуляв, як був молодий. Вона його відстежувала, завжди знала про зради в усіх подробицях. І от такий у неї аргумент, ніби терпіти, це нормально. Але я бачу це інакше, я хочу піти, щоб ніколи не стати як вона, не відстежувати, не замовчувати. Мама часом втрачає контроль і кричить на мене :
«Лілю, ти не мудра жінка!»
А я про себе думаю:
«І слава Богові, що ні».
