У житті в мене всяке траплялося, але завжди виручало те, що я вмію знаходити спільну мову навіть із дуже важкими людьми. Наприклад, із моєю мамою, у якої всього одна техніка комунікації – перти напролом, до переможного. Я не можу її за це засуджувати.
Якби не її бойовий дух, мене б на світі не було. І я думала, що складний характер людини, яка мене виростила, не стане для мене проблемою. Так і було, поки я не зустріла свого чоловіка. Напевно, біда в тому, що в нього характер теж не цукор.
З ними окремо в мене добре виходить ладнати, але разом ці двоє як кішка з собакою. Тепер не дай бог їм зустрітися – на шматки один одного розірвати готові. Рано чи пізно все мало б цим скінчитися: здається, я подаю на розлучення… Розповім трохи про свою маму, яку я дуже люблю.
Вона народилася у військовому портовому містечку в дуже бідній родині. Тоді майже всі бідними були, це не вважалося непристойним. По молодості закохалася в моряка – молодшого лейтенанта підводного човна. Ось тільки заміж він її так і не покликав, пішов у далеке плавання і був такий.
Мама моя була на той момент вагітна мною. Заради мене їй довелося кинути навчання, а потім якомога швидше вийти на роботу. Коли я була зовсім маленькою, за мною дивилися бабуся і дідусь – єдина мамина рідня. Потім ми з мамою переїхали, бо вона знайшла роботу в сусідньому місті.
Скільки я себе пам’ятаю, вона завжди багато працювала – то продавчинею в супермаркеті, то прибиральницею, то вахтеркою. Ніякої роботи не боялася, аби нас прогодувати і за квартиру орендовану заплатити. Від дідуся з бабусею нам нічого не дісталося, бо будинок зовсім розвалився.
Крім того, на той момент продаж землі був єдиним правильним рішенням. В університет я не пішла, відразу після школи знайшла підробіток, щоб допомогти мамі. Так ми і працювали на пару з нею. Стало трохи легше, але багато дозволити ми собі все одно не могли.
До моїх 30 ми вже встигли змінити кілька квартир, зупинили вибір на затишній двокімнатній у спальному районі, не надто далеко від центру. Я нарешті зважилася зайнятися своєю освітою, пішла на вечірні курси. Мама знайшла іншу роботу, влаштувалася санітаркою в госпіталь.
Потім у моєму житті з’явився чоловік. Чесно кажучи, до того моменту я й не сподівалася вийти заміж. Природа не нагородила мене ні зовнішністю, ні спадщиною, і я змирилася з тим, що так і залишуся старою дівою, але доля подарувала мені шанс знайти своє щастя.
Він був добрий до мене, хоч і вирізнявся суворістю. Він одразу покликав мене з’їхатися, а за якийсь час зробив пропозицію. Загалом, серйозний чоловік. Мама була за мене дуже щаслива, але сама не могла потягнути двокімнатну квартиру.
Я запропонувала й далі допомагати їй з орендою, але вона відмовилася і сказала, що їй у гуртожитку буде легше жити – не так самотньо. Не варто було тоді її слухати, треба було наполягти на своєму. З чоловіком нам добре жилося разом. Спочатку було трохи складно, бо він виявився педантом.
Усі речі мали суворо визначене місце, сніданок, обід і вечеря за розкладом, але мені нема на що було скаржитися: я пішла з роботи, бо чоловік наполіг, зайнялася господарством і навчанням. Біда прийшла звідки не чекали. Не пройшло й півроку, як мама посварилася з усім гуртожитком.
То вона мойву посмажить так, що запах на всю вулицю, то сусідка в неї щось вкраде, а мати у мене така, що за словом у кишеню не полізе і терпіти нікого не стане. У підсумку в неї було не життя, а постійна війна із сусідами. Вони навіть виставили її кота на вулицю, бо він почав мітити стіни.
Мамі довелося два дні шукати його по підвалах, але все-таки знайшла. Бідолашний кіт встиг за цей час втратити половину шерсті та підхопити бліх. Мій чоловік сам запропонував, щоб мама пожила поки що в нас. Якби я знала, у що це виллється!
Мама встає рано-рано вранці і для цього ставить одразу кілька будильників. Чоловік, який працює допізна, ніяк не міг виспатися, а коли приходив час вставати, йшов на роботу злий і роздратований. Ми намагалися поговорити з мамою, але вона не може по-іншому – погано чує. Далі тільки гірше.
Як я вже сказала, всі речі в будинку мали своє місце. І, напевно, мама могла б усе запам’ятати, але принципово не хотіла цього робити, бо вважала, що педантизм мого чоловіка – це психічне захворювання. Мовляв, неможливо, щоб усе завжди стояло на одному й тому ж місці, сантиметр у сантиметр.
У чоловіка очі закочувалися, щойно він знаходив щось не там, де воно мало бути. То липучка для чищення одягу у ванній стоїть, то рушник сушиться на батареї, то кухоль від кави на підвіконні. Мені іноді діставалося за те, що я ніяк не можу маму до порядку привчити. Останньою краплею стало прання.
Раз на місяць мама приносить свої халати з роботи додому, щоб як слід відіпрати. Спочатку пере, а потім довго виварює по-старому. Того разу мене навіть вдома не було, щоб запобігти катастрофі, тож я ні про що не знала. Дізналася, коли чоловік зателефонував мені у робочий час.
Я навіть попросилася у начальства раніше, бо того дня мій телефон розірвався на дві частини – половина дзвінків від чоловіка, половина від мами. Коли прийшла додому, усвідомила весь жах ситуації: якби не прийшла, вони б точно побилися. Варіння халатів – процес малоприємний.
Пара стоїть на всю квартиру, запах, ще й халати не де-небудь, а в каструлі для супів… Мій чоловік повівся дуже різко: халати злив у ванну, а маму виставив за двері. Вона такої реакції не стерпіла і, щойно я прийшла, почала збирати речі. Не можуть вони удвох ужитися ніяк.
Я намагалася пояснити чоловікові, що їй тепер просто нікуди йти, на що він відповів, що моя матір хоч нехай на вулиці живе. Добре, що в мами знайшлася співробітниця, яка ненадовго пустила її до себе жити. І це при тому, що в тій квартирі син із невісткою живуть.
Кіт залишився поки що в нас, добре, що чоловік хоча б тварин любить. Сиджу тепер і не знаю, що мені робити. Мама дзвонить щодня, плаче, каже, що не знає, куди їй тепер йти. І мені сумно, що чоловік не хоче допомогти навіть копійкою, щоб мама змогла винайняти квартиру.
Найстрашніше, що він і мені це робити забороняє! І я починаю думати, може, кинути це все – заміжжя і навчання, знову піти на роботу і жити з мамою? Я не переживу, якщо її з усіма речами знову виставлять на вулицю. Як вчинити в такій ситуації?
