Коли нікого немає поруч, я сиджу і тихенько плачу. Я одружена вже два роки. Познайомились ми із чоловіком в інтернеті. Здавався простою, доброю і веселою людиною. Почали телефонувати, а через два тижні і зустрілися. Приїхав в моє місто. Було жіноче свято. Подарував мені букет квітів та новий телефон. Навіз купу смакот. Для мене це було шок.
Ні, не тому, що мені зовсім не робили подарунків, мене здивувало те, що людина вперше мене бачить і робить такі подарунки. Тим більше, що він звичайний студент і далеко не з багатої сім’ї. Відразу подумалося, що він дуже добра людина. Разом ми провели два дні. У спілкуванні та поведінці він виявився також досить простою людиною, мені було з ним легко.
Рано-вранці ми приїхали на вокзал. Він сів на один поїзд, я на другий. Кожен поїхав у свій бік, але це не був кінець, це був тільки початок. Протягом п’яти місяців ми зустрічалися. То він до мене їздив, то я до нього. Щиро любила та поважала його за його незвичність та за його старання. Якось навіть, щоб вчасно зустріти мене з поїзда, він уночі взимку пішки півміста пройшов.
Через п’ять місяців він зробив мені пропозицію. Якраз того дня, коли я захистила диплом. Сидячи на лавці, на набережній, коли навколо ходило багато людей, він став на коліна і поставив те довгоочікуване для мене питання. Я була дуже щаслива. Буквально за тиждень ми подали заяву, а через три дні і розписалися. Все це ми відзначили у колі рідних та друзів.
З мого боку нікого не було. Не тому, що вони не схотіли приїхати. На те були досить вагомі причини. Чесно зізнатися, мені було на душі сумно, що в такий важливий для мене день не було поряд моїх найрідніших і найдорожчих людей. Запитайте, чому все так швидко? Як він, так і я, якраз закінчили навчальні заклади, і на нас чекав розподіл.
Не вдаватимуся до подробиць: ми поїхали за місцем мого розподілу. Все виявилося набагато краще, ніж ми уявляли. Нам дали нову квартиру від роботи, ми обоє пішли працювати на одне підприємство. На роботу – дві хвилини пішки. Здавалося б, краще не вигадаєш. Тільки живи та радуйся. Ми потихеньку почали облаштовуватися.
Що самі купували, що у кредит брали, чимось батьки допомагали. Так минув рік. Ми боялися образити один одного, а якщо й траплялися сварки, то потім довго розмовляли та завжди знаходили правильне рішення. Завдяки щасливому випадку все складалося, як нам було потрібно. Мої батьки дуже хотіли зробити повноцінне весілля.
Тим більше що ми ще й не вінчалися, а це могло стати дуже гарним приводом, зібрати рідних та друзів разом. Моя мама відразу завела зошит, і почалися плани, міркування. Хочу уточнити, що як моя сім’я, так і його родина звичайного середнього статку. На щось грандіозне ми не розраховували, але хотілося зробити все як потрібно.
І тут розпочалися перші серйозні сварки. Я виховувалась у сім’ї, де всі завжди звикли все робити з толком і акуратно. У чоловіка все трохи по-іншому. У них є фрази типу «і так зійде», «нічого страшного», а потім з їхнього боку виникла пропозиція: давайте сядемо і в родинному колі посидимо і все. Мені до сліз стало прикро.
Невже я не заслуговую на білу сукню, гарну фату? Будь-яка дівчинка з дитинства вже починає про це мріяти. Я чудово розуміла, що у них із фінансами важко. Та ми й не вимагали від них грошей. Мої батьки мали платити за своїх гостей, батьки чоловіка – за своїх.
Ми самі з чоловіком платили і за фото, і відео, і тамаду. Самі купували собі вбрання. Частину грошей дали на їжу. Цілком сплатили місця за гостей з боку чоловіка, аби вони тільки з’явилися на весілля. У підсумку: весілля пройшло добре, для більшості гостей. Особисто для мене після свята залишився гіркуватий осад.
Я до кінця життя буду шалено вдячна моїй родині, моїй улюбленій матусі за величезну допомогу у всьому цьому святкуванні. Ми не багаті. На це весілля ми гроші по засіках шкрябали. Але ж ми їх зібрали! Як зараз пам’ятаю: стоять у коморі коробки з печінками, цукерками, фруктами, а ми ходимо довкола, але й однієї штучки ніхто взяти не міг. Боялися, що не вистачить.
Його ж рідні приїхали за день до весілля на готове. Це я тільки після весілля вже дізналася: дісталися його миловидні родичі до цієї комори і наїлися, скільки душа забажала. А потім ще, а за це вже соромніше було, сиділи за столом разом з усіма гостями і зі столів тягли все, що могло влізти в сумку. За що ж так?
Його батьки тепер часто кажуть: і не треба було робити таке весілля, це ж скільки витрат було! Звичайно, і це кажуть ті, за яких було заплачено, і за них все зроблено. Весілля наше було у серпні, а вже у вересні ми дізналися, що у нас буде малюк. Ми були на сотому небі від щастя, бо до цього майже рік намагалася завагітніти. Моя вагітність протікала добре.
Перечитала купу всього. Дуже старалася робити все, як треба. На роботі зарплатню не завжди давали вчасно. Було таке, що без хліба сиділи. Добре, що мої батьки гроші іноді висилали, хоч самі ще частіше сиділи без хліба. Тоді я цей момент упустила. Зате зараз я чудово розумію, що була сліпою. За всю вагітність я стільки разів плакала.
Про це ніхто не знав. Ніхто, крім мого чоловіка, котрий і провокував ці сльози. Я сама по собі дуже м’яка, якщо з ким і посварюся, завжди швидко відходжу. Бувало часто й таке, що я сама їздила вечері до лікарні. Чоловік втомлювався після роботи чи грошей йому на квиток не вистачало.
Зараз я розумію, що якщо ти нормальний мужик, якщо ти справді любиш свою дружину, якщо ти справді їй дорожиш, гори ти заради неї звернеш. Я не примхлива. Мені просто не вистачало більш дбайливого ставлення до себе. Невже я цього не заслуговувала, хоча б вже за те, що носила його дитину? Якось без мого відома він позичив своєму братові чималу суму грошей.
Саме ті, що ми відкладали на кредит. Брат молився-просився, що скоро все віддасть. Зрештою: за кредит ми заплатили вдвічі більше, а грошей тих досі не видно. Довелося лягати на збереження, а грошей знову нема. Просимо того ж брата: будь ласка, хоч трохи віддай нам наших грошей. Ми ж тебе виручили у скрутний момент. Ми сиділи тоді у місті дуже довго.
Чекали, коли він нам ці обіцяні гроші перешле. У результаті чоловік не витримав і зателефонував: “ой, а я і забув”. Дитина народилася вчасно. Після операції нестерпно важко, за дитиною доглядати треба. Як же я тоді мріяла потрапити додому швидше, де на нас чекав наш улюблений татко і чоловік. За день до виписки приїхала мама.
І тут мені приходять та кажуть: ми вас виписуємо сьогодні. Моєму щастю не було межі. Дзвоню своєму чоловікові: рідний, нас сьогодні виписують, забирай нас швидше. Але замість радощів я почула сумне запитання: як сьогодні? Я так сподівалася: вдома купа кульок та квітів, приїде на прикрашеній машині, з букетом квітів.
У мого чоловіка у кишені 5 копійок, квіти купував за мамині гроші та додому ми поїхали на таксі. Вдома на мене чекала звичайна обстановка. Після народження нашого синочка і почалося те, що триває й досі. Моя мама приїхала допомагати мені спочатку, і за свої гроші купувала мені поїсти, тому що у нас не було грошей. Як було соромно перед мамою.
Коли він ще вчився, він ще й підробляв. Зароблені гроші він віддавав то мамі, то братові, то сестрам. Я нічого проти не маю. Допомагати потрібно, якщо людина справді потребує. Син створив свою сім’ю, а звички залишилися ті самі. Дуже часто ми надсилали його рідним гроші. Мама його перед пологами, примудрилася позичити в нас пристойну суму.
Звичайно ж, запевняла, що скоро віддасть. Ми дали, хоча самим було потрібно дуже багато чого купувати. Зрештою я цих грошей досі так і не побачила. Як би важко не було моїм батькам, але вони жодного разу в мене не взяли грошей, хоч я стільки разів хотіла їм допомогти. Проте скільки всього вони встигли нам дати.
Почав мій чоловік лаятись з моєю мамою, хоча до цього вони були в нормальних стосунках. Почав вказувати: а ви не те робите, а це мій син, і я краще знаю. Ну як же ти можеш краще знати, якщо жодної дитини не виховав? Не хочу вигороджувати, але моя мама дуже дбайливо й обережно поводилася з нашим сином.
Почали дзвонити то його сестри, то його мама і вчити мене, як жити і що мені робити. А чому ж тоді ви не приїхали і не показали, як треба? Моя мама не витримала цих принижень і поїхала додому, а між нами майже 1000 км. Чоловіка з роботи до вечора не було вдома. Мені було так складно: я не встигала ні поїсти, ні забратися. Мені було важко після операції.
Слова мого чоловіка: нічого страшного, ти ж сильна, ти ж упораєшся. У результаті хитрістю-мудрістю я поїхала до своєї мами. І то тільки на три тижні мене відпустив чоловік. За цей час він мені 200 разів дзвонив і питав, коли я поїду до його мами. Якби він тільки знав, як я не хотіла туди їхати. Моя вина в тому, що я не можу відстояти свою думку. Від цього й страждаю.
Я була тиждень у його батьків. Тут знаходиться і його сестра з дитиною, у якої лізуть зубки і вона верещить цілий день. Мама має складний характер. Ми не сваримося, але вона дуже уразлива. Іноді я говорю зовсім спокійно і м’яко: вибачте, ви не так трохи робите, ми ось так і ось так завжди робили. Якщо нормально розсудити, могла б відповісти: ну добре, звісно, покажи, як.
Так ні, вона кидає дитину і тікає, примовляючи: «Вічно ми погані, вічно ми все робимо не так». І мій чоловік потім приходить і починає виховувати мене, треба старших слухатись. Я йому намагаюся довести, що я в першу чергу мама цієї дитини і щосекунди я поряд з нею. Не завжди і не у всьому, але іноді я краще знаю, що потрібне моїй дитині.
Він цього просто не розуміє. Він мене дратує. Його мама завжди психує. Моя мама вдома місця собі не знаходить. А свого чоловіка я просто не впізнаю. Немає тих вчинків. Іноді мені здається, що для батьків він готовий набагато більше, ніж для нас із синочком. Якось його сестра приїхала до нас у гості.
Зламалася в неї машина. Так він усіх обдзвонив, усіх знайшов, і гроші звідкись узялися. А як нас сином забирати з пологового будинку, то просто розвівши руками і промовивши фразу: «А може, ми їх завтра заберемо». Моя мама їздила до ворожки. Я проти такого і сама б я ніколи не наважилася б.
Вона сказала, що одружився мій чоловік зі мною неусвідомлено. Просто тому, що сподобалася і дуже гарна. Кохання, як такого немає. Він робить перш за все так, як йому добре, і як хоче. Моя думка він просто не враховує мене, а якщо я починаю заперечувати, то починає зі мною сперечатися та сваритися. Він спершу каже, а потім думає.
Говорити і не усвідомлює, що він каже, а потім як посваримося, він починає усвідомлювати, що не мав рації. Скоро дійде до того, що я йому почну тапочки підносити до ліжка, а коли будемо наодинці, то може виявляти агресію. Розлучення він мені його не дасть. Чи можна змінити своє майбутнє?
