День народження перестав бути для мене святом ще в дитячі роки. Пам’ятаю, як ми з батьками щоразу збиралися і йшли в гості до когось із родичів. Заставлений делікатесами стіл, а за ним добрий десяток-півтора людей.
Жінки метушаться на кухні, натирають келихи і рахують, чи всім вистачить столових приборів. А чоловіки розповідають анекдоти, сперечаються про політику і нетерпляче тягнуться до пляшок із каламутним вмістом.
Моє дитинство минуло в 90-ті роки, коли потішити себе смачними й незвичайними стравами вже дорівнювало святу. І хоча ті часи давно минули і зараз немає необхідності вражати оточуючих, але схожу картину я досі бачу.
Кожна молода мама немов змагається з такими ж матусями. Намагається влаштувати дитині найяскравіше свято, подарувати найдорожчий подарунок, зводити гостей у найкращий ресторан.
І хоча дитина може зовсім цього не хотіти, але у батьків своя думка. І своїм обов’язком вони вважають влаштувати бенкет… Одна моя знайома в будні годує сім’ю картоплею і макаронами. У свята вони йдуть у дорогий ресторан.
Я поцікавилася, чи не краще замість карпаччо з лосося просто щодня нормально харчуватися зі свіжими фруктами й овочами? Чи не краще рівномірно розподіляти бюджет? Знайома вважає, що не краще.
Бо, за її словами, “будні – це будні, а свято – це свято”. Мені ж здається, що щасливі й розумні люди не влаштовують ці показушні урочистості. Для них кожен день – це свято.
І день народження не вибивається із загального фону ні через смачну їжу, ні через гучну музику. Якщо свято в самій людині, то їй немає потреби в день народження створювати якийсь зовнішній контраст
