Я завжди проводжала маленьку донечку до школи. Коли їй виповнилося шість, ми переїхали в нове місто і донька почала відвідувати школу неподалік. Я вважала, що вона ще мала, щоб ходити туди самій.
Ось тільки мій чоловік хотів виростити доньку сильною і відповідальною. Він наполіг на тому, щоб після восьмого дня народження донька ходила на заняття і додому сама. Спочатку я дуже хвилювалася.
У рюкзак дівчинки я поклала блокнот з усіма необхідними адресами і телефонами. Донька сміливо йшла до школи сама і поверталася звідти теж самостійно. Коли вона залишалася після уроків у подружок, то завжди дзвонила.
Чоловік радів самостійності доньки, а я пишалася своєю малечею, яка подорослішала так рано. Одного разу я захотіла зробити доньці сюрприз і відвести її після школи в улюблене кафе, де випікали лимонні тістечка
Донька їх просто обожнювала. Однак біля школи на мене чекав сюрприз – доньки ніде не було і після останнього уроку вона не вийшла з будівлі. Я була дуже стурбована і розпитала однокласниць, але вони не бачили мою доньку.
Тоді я пішла до класної керівниці. Вона перевіряла зошити, сидячи в кабінеті. Побачивши мене, вона сплеснула руками і сказала, що якраз збиралася дзвонити. Моєї доньки не було в школі вже тиждень!
Я вилетіла зі школи, набираючи чоловіка. Той теж перелякався не на жарт. Адже це він так наполягав на самостійності доньки. І ось у що вилилася його наполегливість. Але ж чоловік хотів як краще!
Ми об’їздили всю округу в пошуках доньки. Потім поїхали у поліцейський відділок, де нам сказали, що поки організовувати пошуки зарано. Потрібно почекати ще дві доби. Ми уже їхали додому, коли побачили доньку.
Вона стояла за кілька будинків від нашого. У руках у неї був якийсь згорток. Я скрикнула і кинулася до доньки. Вона сказала, що була когось вдома, де доглядала за немовлям. У нас було безліч запитань.
Виявилося, весь тиждень донька ходила до свого однокласника, щоб доглядати за його маленькою сестричкою, поки той ходив до школи. Батьки хлопчика пішли, залишивши його і маленьку сестричку з бабусею.
Та вже не могла самостійно наглядати за малечею, але віддавати її в інтернат навідріз відмовлялася. Ось моя донька й вирішила допомогти. Вона була доброю дівчинкою, і однокласник, який плакав, що сестричку відберуть, розтопив її серце.
Вона допомагала хлопчині доглядати за малятком, поки той був у школі. Потім хлопчик сам за нею наглядав. Так я зрозуміла, що правильно виховую доньку. Тепер ми думаємо, як вирішити питання з однокласником доньки.
