Мої батьки не дали мені ні вивчитися, ні створити сім’ю

Я ніколи не нарікав на долю, що народився у сільській місцевості. Мені подобалося спокійне життя у селі та добрі люди по сусідству. Але все ж таки я завжди розумів, що коли виросту, хочу чогось більшого, ніж просто стежити за господарством і рибалити на місцевому ставку.

У своїй сім’ї я наймолодший, тому батьки, як це часто буває, намагалися дати мені все найкраще. І я з радістю приймав усі почесті, не замислюючись про те, що одного разу мені доведеться за це добре поплатитись.

Шість років тому старший брат переїхав на вільні хліби до столиці. Слідом за ним із рідного дому пішла й сестра. Після її від’їзду мені лишався ще цілий рік до випуску. І я з нетерпінням чекав, коли ж настане моя черга підкорювати великі міста.

Спочатку батьки вдавали, що не проти мого навчання в інституті, а після випуску зі школи почали благати мене залишитися жити з ними у селі. Мовляв, без мене вони з господарством не впораються.

Я не хотів руйнувати своє майбутнє, але й батьків покинути не міг. Тож в результаті все ж таки піддався їхнім умовлянням і залишився допомагати з господарством. Але вже за кілька років зрозумів, яку велику помилку зробив…

Село у нас досить велике, народу хоч відбавляй. Молоді повно, тож без розваг сидіти не залишився. Якось улітку на купальських святкуваннях познайомився з дівчиною Мар’яною і одразу закохався. А вже за пару місяців наважився зробити пропозицію.

Мар’яна погодилася, і я був просто на сьомому небі від щастя. Тоді, пам’ятаю, думав: «Як добре, що все ж таки залишився жити з батьками, інакше так би і не зустрів кохання всього свого життя». І думав я так рівно, поки цю саму любов не втратив з тієї ж причини, з якої й знайшов.

Через те, що мама завжди вигадувала нові невідкладні справи, з якими міг впоратися тільки я, весілля постійно доводилося переносити. Так два роки поспіль ми з Мар’яною відкладали одруження з одного сезону на інший. І врешті-решт їй все це набридло.

До Мар’яни посватався інший і невдовзі вона вийшла за нього. А я залишився наодинці з маминими жоржинами та татовими теплицями. Тепер сиджу і згадую, скільки ж було втрачено вдалих моментів, скориставшись якими, я міг би докорінно змінити своє життя…

Втім, про що тепер шкодувати. Ні освіти, ні коханої, одне батьківське господарство й лишилося. Чи варто кудись рипатися і намагатися щось міняти? Начебто вже й звик. Начебто вже й змирився.

You cannot copy content of this page