До 48 років я навіть не підозрювала, як можуть жити інші люди, в іншій країні і з іншими поглядами на життя. Природно, абсолютно відмінними від моїх. Річ у тім, що дівчині із забитого села ніхто не розповідає про це, лише втирають всілякі дурниці про свідомість, обов’язок.
І про те, як це важливо – бути коханою і покірливою дружиною, чого б це тобі не коштувало. Вийшовши заміж у 19 років, я наперед знала свою долю – діти, дім, готування, прання, прасування і ніяких перспектив. Хіба що влітку, коли можна на землі працювати, щоб новий урожай був кращим.
Нічого не нагадує? Це ж справжня пропаганда “кращого життя потім, просто зараз треба потерпіти”, але в такий самий спосіб виховувалася і моя мати, і моя бабуся. Працюй, поки жива. На тому світі відпочинеш. У 20 років у нас із чоловіком народився первісток, а за рік і донька приспіла.
Усе, відтоді я перестала бути для свого чоловіка дружиною, бо більше дітей він не хотів. З того часу я стала служницею і працівницею без оплати. Він навіть не вимагав від мене любові до дітей. Стався до них як хочеш, головне – щоб виросли, а там і самі зможуть допомагати по господарству.
Це зараз у мене виникають запитання, на біса все це потрібно, у чому кінцева мета такого життя? А раніше це був звичайний сценарій, за яким, здавалося, живуть усі. Чоловік ремонтував техніку, яку міг, і за це отримував свій оклад. У мене, ясна річ, гроші не водилися.
І хоч у чоловіка робота була не сказати щоб вже дуже складна фізично, приходячи додому, він зовсім нічого не робив. Тільки в крайніх випадках, якщо я просто фізично не могла виконати якесь завдання, робив видимість. Зате прийти пізно після пиятики з друзями – це він собі дозволити міг.
Напевно, тому й прожив таке коротке життя: після сорока все господарство і будинок були на мені. Я намагалася знайти собі іншого чоловіка, щоб був господарський і щоб нормальний як людина, але щось мені зовсім не щастило. Не всі чоловіки – питущі нероби, але мені траплялися такі.
Добре хоч діти вже підросли і поїхали вчитися в інше місто. Я знала, що після сільської школи шанси на те, що вони розбагатіють, були невеликі, але більше нічого запропонувати я їм не могла. Що ви хочете від сільської жінки? Сама без копійки в кишені.
І тоді одна з небагатьох моїх подруг запропонувала мені подивитися на життя з іншого боку, витратити якийсь час на збір грошей і вивчення мови, а потім поїхати на роботу за кордон. Дітей у неї немає, а в мене вже виросли. Тож ми обидві нічим не ризикуємо.
Трохи подумавши, я погодилася, хоча ще в школі з німецької у мене були суцільні трійки, але що поробиш, хочеш жити – вмій крутитися. І, витративши на всю цю справу близько трьох років, я з подругою поїхали в пошуках кращого життя.
На моєму шляху було багато чого: нові люди, нове місце, акліматизація, але порівняно з тим, що я відчувала до цих часів, це було не так вже й складно. Принаймні, фізично, але морально в якийсь момент я знатно натерпілася. Діти просили мене приїхати, допомогти їм з проблемами, з онуками.
Але щось змусило мене залишитися тут, далеко від минулої рутини. Я знайшла собі нового чоловіка, прекрасне житло, і життя нарешті заграло новими фарбами. Ніколи не їздила за кермом. Чоловік, навіть будучи в гарному настрої, мене не пускав. Тепер я вмію кататися на мотоциклі.
Раніше я навіть подумати не могла, щоб вередувати з приводу поїздки на море. Тепер мені простіше скупатися в басейні, хоча до узбережжя якихось півгодини часу ходьби. Але навіщо? Засмагати я можу і вдома. Їжа? За рік я набрала кілограм 10 на дешевих і смачних продуктах.
У тому числі й на морських. Добре, що за наступний рік я примудрилася схуднути на 15, нормально харчуючись і працюючи з тренером. Більше мені не потрібно думати про те, що одяг потрібно берегти, підлоги драїти щодня, а вранці готувати величезну каструлю, щоб потім їсти сім’єю, перш ніж зіпсується.
Сучасна техніка, нормальні ціни та впевнений погляд на речі позбавили мене цих проблем. Пам’ятаю, на свята я одягалася так ошатно, як тільки могла. Ми ж бачилися з родичами чоловіка, якимись односельцями, закутаними теж у все, що глибоко сховане в їхніх величезних шафах. Як по-іншому?
Тепер я розумію, яка ж це все дурниця. Речі можна викидати, якщо на них минула мода. Та й труситися над ними не варто: це всього лише ганчірки. Колись я бачила по телевізору молодь із проколотими пупками і сама засуджувала навіть звичайних жінок із сережками у вухах.
А рік тому зробила собі татуювання. Невелике, на руці. Але тепер для мене це не табу. І засуджувати когось я вважаю поганим вихованням. Хочеш? Роби. Головне, не заважай нікому. Я з подругою живемо в різних містах, але час від часу спілкуємося. У неї з’явилися діти, тож у неї своє життя.
Мої ж спадкоємці ніяк не можуть заспокоїтися. Їм потрібна прислуга для їхніх дітей, кухарка, прибиральниця, чого в цьому списку тільки немає, а ось мама не потрібна. Це видно з наших розмов. Я думала висилати їм гроші, але апетити дітей тільки росли, і я припинила цю практику.
Знаю, що в старості тепер мені точно ніхто й склянки води не подасть. Ось тільки тепер і часи інші. Коли в мене настане старість, мої діти самі вже будуть онуків виховувати, їм не до мене буде. Це ж раніше помирали як мій чоловік, до 50 років.
І діти могли стати реальною опорою. Зараз же часи інші. І старість ми зустрічаємо одні. Егоїстично? Напевно. Але водночас і правдиво. Я свій вибір зробила. Тож засуджувати мене може хто завгодно, плювати. Ви тільки спершу поживіть, як я жила більшу частину свого життя,
