З перших днів спільного життя у нас із чоловіком виникло питання, хто буде розпоряджатися грошима. Чоловік категорично заявив, що в них у сім’ї грошима завжди розпоряджався батько, і він теж дотримується такого правила.
Я стала заперечувати, сказала, що не згодна віддавати свою зарплату чоловікові, а потім випрошувати на різні свої дрібниці. Тим паче, що купувати продукти або, наприклад, побутову хімію доводиться мені.
При цьому він кожного разу питає, що я збираюся купувати і куди витратила попередні кошти. Я навіть не кажу про те, що я більше заробляю і повинна ще просити свої гроші на свої потреби.
Та й чому чоловік вирішив, що я не зможу розпорядитися заробленими мною грошима? Тим паче, що його батько за ті гроші, що мати продала залишену їй у спадок квартиру, замість того, щоб вкласти в будівництво житла, купив собі машину.
Він сам вирішив, що така покупка важливіша. У підсумку, машина останнім часом потребує дедалі більших вкладень. Постійний ремонт, дорогий бензин. Те, що їздити на роботу машиною не економно, він не замислюється, але зате йому комфортно, хоча це з’їдає майже половину його зарплати.
А живуть вони, як і раніше, в однокімнатній квартирі, це його теж не хвилює. То який приклад може він дати своєму синові в плануванні сімейного бюджету?
І після чергової сварки ми вирішили, що кожен розпоряджатиметься своїми грошима сам. На продукти та комунальні платежі складаємося порівну. Але в мене таке відчуття, що ми не сім’я, а сусіди.
Я поки що навіть не хочу через дітей. Ми не плануємо разом покупки, а якщо мені не вистачає іноді на купівлю одягу, то беру в борг у подруг, але не в чоловіка. Чим закінчитися таке спільне життя не знаю, але боюся, що погано
