– Ти ж не будеш проти, якщо я зустрінуся з твоїм колишнім?
Настя вимовила це з такою легкістю, ніби запитувала в офіціанта, чи можна замінити гарнір. Її губи зігнулися в легкій усмішці, але погляд залишився пильним, уважно стежить за реакцією.
Лера завмерла на мить. У голові продовжували звучати уривки їхньої розмови – про погоду, нові фільми, про те, як давно вони не вибиралися разом. А потім це запитання. Кинуте в повітря з такою недбалістю, ніби не мало жодного значення.
Вона моргнула, не одразу розуміючи, що почула.
– Із Вадимом?
Настя кивнула, як ні в чому не бувало.
– Ну так.
Лера відчула, як у грудях піднімається тяжкість. Її пальці стиснули келих, і вона тут же послабила хватку, боячись, що скло крихко трісне під тиском.
Що їй сказати? Що їй не все одно? Що всередині все перевернулося від цього питання? Що серце раптом стиснулося в хворобливій судомі, хоча вона була впевнена – давно вже все минуло? Настя продовжувала дивитися на неї, спокійно, впевнено, немов уже знала відповідь.
І Лера сказала:
– Звичайно, ні.
Занадто швидко. Занадто рівно. Так, що навіть самій стало не по собі.
Настя задоволено кивнула, посміхнулася ширше.
– Ну і чудово. Ми поки що просто спілкуємося. Він мені в мережі написав. Начебто нормальний.
– Ага, нормальний, – повторила Лера механічно.
Її слова звучали немов відлуння, віддалене і порожнє.
Настя більше не зациклювалася на темі, заговорила про щось інше, легко переключилася, ніби ця розмова нічого не значила. Але Лера більше нічого не чула.
У скронях стукало одне-єдине слово: “чому?”
Чому він написав саме їй? Чому Настя погодилася? Чому їй узагалі спало на думку питати дозволу, якщо рішення, схоже, вже ухвалено?
Удома Лера довго сиділа в тиші, втупившись у порожню стіну. Їй хотілося переконати себе, що це дрібниця. Але дрібницею це не було.
Настя знала, як важко дався їй цей розрив. Звичайно, Лера ніколи не говорила про це вголос. Не розповідала, як ночами прокручувала в голові їхні останні розмови, як ловила себе на бажанні написати йому, як чекала від нього повідомлення, яке так і не прийшло.
Але Настя завжди все відчувала.
Вона мала розуміти, що це питання – як тонка голка, що встромилася просто в серце.
Телефон блимнув непрочитаним повідомленням.
Настя: “Давай завтра в кіно?”
Лера не відповіла. Усередині розливалося нехороше передчуття. Щось підказувало їй – це тільки початок.
Лера намагалася не думати про це. Казала собі, що їй все одно, що це її не стосується, що в неї своє життя.
Але реальність наполегливо нагадувала про себе.
Настя почала поводитися дивно. Спочатку дрібниці – відповідала на повідомлення із затримкою, стала частіше скасовувати зустрічі, казати, що зайнята. Потім з’явилися серйозніші зміни – вона стала уникати розмов про Вадима.
Раніше вони обговорювали все. Лера навіть не помітила, як давно Настя перестала питати її поради.
А потім, одного вечора, коли Лера гортала стрічку соцмереж, реальність наздогнала її остаточно.
Фото. Настя і Вадим.
За столиком у кафе, навпроти одне одного. Він усміхається, вона тримає в руках келих.
І підпис: “Несподівано, але, схоже, доля”.
Лера довго дивилася на екран, не розуміючи, чи дихає взагалі.
Вона не знала, що здивувало її більше – сам факт, що Настя не спромоглася бодай сказати їй про це, чи те, що все це виглядало так, немов їхніх минулих стосунків із Вадимом ніколи й не існувало.
Вона кинула телефон убік. Пальці тремтіли.
Наступного дня Настя зателефонувала.
– Привіт! – її голос був таким же легким, як завжди. – Як ти?
Лера на секунду заплющила очі, притискаючи телефон до вуха.
– Нормально.
Настя не відразу заговорила.
– Ти, напевно, бачила…
Лера мовчала.
– Я просто хотіла сказати… – Настя зробила паузу, немов шукала потрібні слова. – Усе якось само вийшло. Він хороший, розумієш? І в нас так легко спілкування пішло…
Лера усміхнулася. Легко. Так, звісно.
– Якщо тобі неприємно, то я… – Настя запнулася, але тут же продовжила. – Ну, я не хочу, щоб це якось на нас вплинуло.
Лера подумала, що їй, напевно, варто щось сказати. Що вона не проти. Що все гаразд.
Але єдине, що вона змогла вимовити:
– Ти ж знала, так?
– Що?
– Що мені боляче.
Настя замовкла.
І в цій тиші Лера раптом зрозуміла, що ніякого випадкового “само вийшло” не було.
Настя завжди заздрила її стосункам із Вадимом. Вона просто чекала зручного моменту.
Лера коротко зітхнула.
– Гаразд, Настя. Роби, що хочеш.
І натиснула на відбій.
Телефон випав з її рук на ліжко. У кімнаті було тихо.
І тільки тепер, коли все сталося, Лера відчула, наскільки самотньою вона залишилася.
Час минав, але біль не притуплявся.
Лера намагалася триматися подалі від соцмереж, але навіть якщо вона не відкривала їх сама, новини все одно знаходили її. Хтось зі спільних знайомих побіжно згадував про “нову парочку”, хтось зі співчуттям запитував, як вона почувається. Навіть якщо вона намагалася відмахнутися, відчувалося – всім цікаво.
Настя більше не писала. Лера могла б і сама зробити перший крок. Але для чого? Щоб переконатися, що їхня дружба справді більше нічого не означає?
Якось увечері вона вийшла в магазин по продукти і майже фізично відчула, як завмерла, побачивши знайомий силует біля входу. Це була Настя. Поруч із нею стояв Вадим, тримаючи її за талію. Вони про щось перемовлялися, сміючись, але, помітивши Леру, Настя напружилася.
Лера теж застигла, не знаючи, що робити. Втекти? Зробити вигляд, що не помітила?
Але Настя раптом вивільнилася з-під руки Вадима і зробила крок до неї.
– Привіт.
Її голос був напруженим. Лера зазначила, що в ньому більше не було тієї легкості, з якою вона ставила те саме запитання, з якого все почалося.
– Привіт, – відповіла Лера рівно.
Настя озирнулася на Вадима, який залишився стояти осторонь, а потім знову подивилася на неї.
– Нам потрібно поговорити.
Лера не була впевнена, що хоче цієї розмови. Але, напевно, вона справді була неминуча.
Вони зайшли в найближче кафе. Настя сиділа навпроти.
– Ти злишся на мене? – запитала вона, нарешті, не піднімаючи очей.
Лера ледь посміхнулася.
– А як ти думаєш?
Настя стиснула губи, прибираючи пасмо волосся за вухо.
– Я не хотіла тебе образити.
– Але образила.
Настя підняла на неї погляд. В її очах було щось нове. Може, страх. Може, щось схоже на жаль.
– Я не знала, що ти все ще до нього щось відчуваєш, – сказала вона тихо, і Лера раптом відчула, як у ній закипає злість.
– Ти серйозно?
Настя відвела погляд.
– Я думала, ти давно його відпустила…
– Ти не думала, Настя. Ти просто хотіла його.
Вона вперше сказала це вголос. І вперше побачила, як обличчям подруги пробігла тінь.
Настя довго мовчала.А потім раптом втомлено посміхнулася.
– Ну так. Напевно.
Лера очікувала чого завгодно. Виправдань, сліз, обурення. Але не цього.
– Тобто ти навіть не будеш прикидатися, що це випадковість?
Настя знизала плечима.
– А навіщо? Ти все одно вже все зрозуміла.
Лера подивилася на неї, раптом усвідомлюючи, як сильно змінилася ця людина перед нею.
Чи, можливо, вона просто раніше не хотіла бачити її справжню.Усередині було порожньо. Вона відсунула чашку, встала з-за столу.
– Ну що ж, – сказала вона спокійно. – Тоді, думаю, нам більше нема про що розмовляти… Вона вийшла, не озираючись. На вулиці було прохолодно, але вперше за довгий час Лера відчула себе вільною.
Лера більше не писала Насті.
Та й та, схоже, навіть не намагалася якось виправити ситуацію. Вони розійшлися мовчки, без гучних з’ясувань, без спроб пояснити чи виправдатися. Усе сталося легко, майже природно. Точно так само, як і їхня дружба колись почалася.
Перший час Лері було дивно. Здавалося, що ось-ось телефон завібрує, Настя знову покличе її в кіно або відправить дурний жарт. Вона навіть ловила себе на тому, що машинально хоче щось написати їй, поділитися новиною, як раніше.
Але все це залишилося в минулому. Поступово вона вчилася жити без неї. І без нього теж.
Якось раз, через кілька місяців, Лера випадково натрапила на Вадима в торговому центрі. Він стояв один біля каси, неуважно гортаючи телефон. Вона вже збиралася пройти повз нього, але в цей момент він підняв очі і помітив її.
– Леро?
Вона кивнула.
Вадим явно не знав, що сказати.
– Ти… як? – запитав він після короткої паузи.
Лера подивилася на нього уважно.
Раніше, ще півроку тому, одна тільки його присутність змусила б її серце забитися сильніше. А тепер…
Вона просто не відчувала нічого.
– Добре, – відповіла вона спокійно.
Він кивнув, явно не знаючи, що додати.
– А в тебе як? – запитала вона просто з ввічливості.
Вадим відвів погляд.
– Так… нормально.
І в цій відповіді було щось дивне. Якесь коливання. Наче він і сам не до кінця вірив у свої слова.
Лера раптом зрозуміла, що дещо змінилося. У ньому. У його впевненій, трохи самовдоволеній усмішці, у поставі.
Його ніби щось гризло зсередини.
– А Настя? – несподівано для себе запитала вона.
Вадим стиснув губи, прибрав телефон у кишеню.
– Ми… ну, не зійшлися характерами, – пробурмотів він. – Вона… не зовсім та, за кого себе видає.
Лера трохи схилила голову.
– Правда?
Він зам’явся, але все ж таки кивнув.
– Не знаю. Напевно, я просто не помічав цього раніше.
Лера подивилася на нього і відчула щось схоже на задоволення. Не тому, що їм було погано. Не тому, що вони розлучилися. А тому, що тепер вона точно знала: втратила не вона.
Вадим трохи посміхнувся, ніби хотів щось сказати, але Лера вже зробила крок назад.
– Бережи себе, Вадиме, – сказала вона рівно.
І розвернулася, йдучи, не обертаючись. Вона йшла вулицею і відчувала, як із кожним кроком їй стає легше.Тепер вона знала точно: все, що трапилося – було на краще.Спеціально для сайту Stories
