Навесні Оксана помітила, що її чоловік змінився. Ігор став повертатися додому пізніше, на запитання відповідав коротко, а телефон тепер завжди лежав поруч із ним, навіть коли він вечеряв.
Раніше він залишав його у передпокої. Вона не питала. За вісім років шлюбу вони навчилися не завалювати одне одного запитаннями, і тепер ця звичка зіграла з нею злий жарт.
Набагато більше її дивувала свекруха. Галина Павлівна раніше дзвонила раз на тиждень, і їхні розмови були короткими та ввічливими. А тут раптом почала запрошувати на вечері, питати про здоров’я, надсилати рецепти. Одного разу навіть сказала по телефону:
– Оксаночко, ви з Ігорем не забувайте, що я завжди поруч.
Оксана здивувалася, але вирішила, що вік пом’якшує людей. Подрузі Олені вона розповіла про це за кавою, і та хмикнула:
– Коли свекруха раптом стає лагідною, треба перевіряти кишені чоловіка.
– Олено, перестань.
– Я просто кажу.
Оксана тоді махнула рукою. Раніше Галина Павлівна говорила зовсім інакше. Оксана добре пам’ятала її слова, сказані на третьому році шлюбу, коли вони сиділи на кухні у свекрів:
– Ви з Ігорем із різних світів. Рано чи пізно самі це побачите.
Тоді вона зробила вигляд, що не почула.
У червні Анатолію Івановичу виповнювалося шістдесят. Свекор був небагатослівною людиною, він більше слухав, ніж говорив. З Оксаною у нього склалися спокійні, добрі стосунки: він любив, коли вона приносила йому книги, і ніколи не втручався у справи сина.
Ювілей вирішили відсвяткувати вдома у батьків. Галина Павлівна накрила стіл, покликала свою сестру Зінаїду Павлівну з чоловіком, двох давніх друзів родини та доньку Марину. Оксана купила торт і вибрала подарунок.
Марина приїхала раніше за всіх. Зовиця була на п’ять років молодша за брата, працювала в школі й мала в родині репутацію людини, відвертої аж до незручності. Вона допомогла Оксані принести салати й тихо запитала:
— У вас з Ігорем усе гаразд?
— Усе як завжди, — відповіла Оксана.
– Зрозуміло, – сказала Марина й більше нічого не додала.
Зінаїда Павлівна з’явилася у дверях слідом за нею, голосно привіталася й одразу оглянула Оксану з голови до ніг.
– Схудла. Не хворієш?
– Ні, Зінаїдо Павлівно, усе гаразд, – відповіла Оксана.
— Ну, дивися. Бо Галя каже, що ти зовсім не їси.
Оксана здивувалася: вона не знала, що свекруха обговорює її харчування. Але сперечатися не стала.
До шостої години всі сіли за стіл. Анатолій Іванович зайняв місце на чолі столу, поруч із ним влаштувалася Галина Павлівна, сяюча, у красивій блакитній блузці. Ігор сів навпроти дружини й за весь вечір жодного разу не подивився їй в очі.
Тости лунали один за одним. Говорили про здоров’я, про сад, про онуків, яких у Анатолія Івановича поки що не було. Оксана вручила свекру свій подарунок — збірку улюбленого ним автора, і він тепло подякував їй, ледь стиснувши її лікоть.
До середини вечора в кімнаті стало гамірно. Гості передавали один одному тарілки, сміялися, згадували, як ювіляр у молодості водив шкільний клас лісом. Зінаїда Павлівна розповідала, як у дитинстві вони з Галею ховали від батьків цукерки, і сміялася голосніше за всіх.
Галина Павлівна підвелася, щоб принести гаряче, і кинула синові швидкий, ледь помітний погляд. Оксана вловила його. Погляд був не материнським, а скоріше сигнальним, як у людини, яка нагадує іншій про домовленість.
Ігор встав, коли мати повернулася. Прокашлявся, поклав руку на спинку стільця.
— Хочу сказати при всіх, щоб не було недомовок, — почав він.
За столом запанувала тиша. Анатолій Іванович відсунув склянку з соком.
— Ми з Оксаною розлучаємося, — продовжив Ігор рівним голосом. — Мама мала рацію: ми вже давно чужі.
Якусь мить ніхто не рухався. Потім Галина Павлівна притиснула долоню до рота, але приховати посмішку не змогла. Вона коротко плеснула в долоні, ніби почула гарну новину, і одразу ж зробила вигляд, ніби поправляє скатертину. Зінаїда Павлівна розгублено дивилася на сестру. Її чоловік кашлянув.
Оксана сиділа дпрямо. Раптом вона помітила, що чує, як на кухні капає вода з крана. “Дивно, — подумала вона, — які звуки спадають на думку в такий момент.”
— Ти міг би сказати мені це вдома, — тихо промовила вона. — Я хоча б дізналася б першою.
— Вдома ти б почала з’ясовувати стосунки, — відповів Ігор. — А так усе прозвучало чесно.
— Чесно, — повторила Оксана.
Вона поклала серветку на стіл і підвелася. Руки в неї не тремтіли, хоча ноги здавалися ватяними.
— Анатолію Івановичу, — сказала вона, повернувшись до свекра, — з днем народження. Вибачте, що так вийшло.
— Оксано, зачекай, — сказав він, але вона вже взяла сумку.
— Оксано, ну що ти, — втрутилася Зінаїда Павлівна. — Давай заспокоїмося, ми ж свої.
– Вибачте, Зінаїдо Павлівно, але я хочу піти.
Ігор зробив крок услід за нею:
– Зачекай, давай обговоримо.
– Обговорювати вже пізно, – відповіла вона й вийшла у передпокій.
Там її наздогнала Марина. Зовиця зачинила за собою двері кімнати й заговорила швидко, майже пошепки:
– Оксано, я не знала, як тобі це сказати. Вчора я бачила Ігоря біля торгового центру. З жінкою. Вони йшли разом, він їй щось говорив, вона сміялася. Я подумала, може, колега. Але він взяв її під руку.
Оксана мовчки одягала пальто.
— Я б сказала раніше, якби була впевнена, — додала Марина. — Вибач.
— Не вибачайся. Ти й так сказала більше, ніж інші.
Вона вийшла на сходи й тільки тоді зрозуміла, що досі стискає в руці ключі від квартири.
Додому вона їхала на таксі й дивилася на вогні, що пропливали повз. Всередині було порожньо, але це був не біль, а дивна тиша, наче після того, як вимкнули гучний прилад.
Ігор повернувся через дві години. Вона не спала. Сиділа на кухні з вимкненим світлом і чула, як він вовтузиться у передпокої.
— Нам треба поговорити, — сказав він.
— Говори.
— Я хотів сказати тобі раніше. Але не знайшов нагоди.
— Як довго не знаходив?
Він замовк. Потім сів навпроти.
— Її звати Христина. Мама познайомила нас. Це було в лютому. Ми просто спілкувалися, потім… ну, так вийшло.
– Мама познайомила, – повторила Оксана.
– Вона хороша. Спокійна. Мама каже…
– Не треба, – зупинила його Оксана. – Не треба повторювати, що каже твоя мама. Я й так усе зрозуміла.
Він раптом майже пошепки сказав:
– Я боявся, що ти влаштуєш сцену. А при батькові й матері ти б цього не зробила.
– Ти це прорахував.
– Не прорахував. Просто думав, що так буде простіше.
– Для кого?
Ігор не відповів.
Наступного ранку він спакував дві валізи й переїхав до батьків. Квартира була оформлена на обох, іпотеку вони сплачували порівну. Оксана знала, що питання з житлом доведеться вирішувати довго.
Олена приїхала того ж дня з великим пакетом їжі й без попередження.
– Розповідай.
Оксана розповіла. Олена слухала, жодного разу не перебиваючи, а потім тихо промовила:
— А я ж казала про кишені.
— Олено.
— Гаразд, мовчу. Слухай, у мене є знайомий юрист. Хороший, не бере зайвого. Хочеш, дам номер?
— Дай.
Через два дні зателефонував Анатолій Іванович. Оксана довго не брала трубку, потім все ж відповіла.
– Оксано, це я.
– Доброго дня, Анатолію Івановичу.
– Я хотів сказати, що мені дуже шкода. І що я не схвалюю те, як Ігор це зробив. Я вже з ним поговорив.
– Дякую вам.
– Я не знав, що він завів собі когось. І що Галя все знала, теж не знав. Коли зрозумів, ми з нею довго розмовляли.
– Мені ніяково, що це сталося на вашому ювілеї.
– Тобі нема за що вибачатися, – твердо сказав він. – Це нам соромно. Мені й йому. Якщо щось знадобиться, дзвони. Я серйозно.
Вона подякувала й поклала слухавку. На душі стало трохи легше, хоча розмова видалася незручною для обох.
Юрист виявився худорлявим чоловіком із тихим голосом. Він вислухав, поставив кілька точних запитань і склав план.
Через тиждень Ігор приїхав сам. Він стояв у дверях, ніяковіючи, і говорив, дивлячись кудись повз дружину:
– Я хочу залишити квартиру собі. Ти отримаєш компенсацію.
– Яку?
– Ну, я виплачу тобі твою частку. Поступово.
– Ігорю, ти сам сплачуєш половину іпотеки й ледве даєш раду. Як ти виплатиш мені мою частку?
– Мама допоможе.
– Мама.
– Так. Вона готова.
Оксана помовчала.
– Передай мамі, що я подумаю. Але вирішувати будемо через юриста.
Галина Павлівна зателефонувала того ж вечора. Її голос був холодним.
– Оксано, я сподіваюся, що ми розійдемося по-доброму.
– Галино Павлівно, я не збираюся ні з ким сваритися. Але й бігати за вами не буду.
Свекруха замовкла. Потім коротко сказала: «Добре», — і поклала слухавку.
У липні, коли документи були майже готові, на екрані телефону Оксани з’явився незнайомий номер. Вона підняла слухавку.
— Доброго дня. Це Оксана?
— Так. А хто це?
– Мене звати Христина. Вибачте, що дзвоню без попередження. Мені дуже потрібно з вами поговорити.
Оксана мовчала. Голос на іншому кінці був тихим, невпевненим.
– Я хочу пояснити. Ігор сказав мені, що ви давно живете окремо і просто не оформили розлучення, бо ніяк не доходили до цього. Його мама підтвердила це моїй мамі: сказала, що все майже вирішено. Правду я дізналася лише минулого тижня, коли Анатолій Іванович зателефонував моїй матері й пояснив, як все насправді.
– Анатолій Іванович зателефонував вашій матері?
– Так. Вони давно знайомі. Він дуже переживав, що я не знаю, у що втягнута.
– І чого ви хочете від мене?
– Нічого. Просто хочу сказати, що я не знала. І що мені дуже шкода. Я б не стала зустрічатися з ним, якби знала.
Оксана довго мовчала. Потім тихо сказала:
– Дякую, що зателефонували. Це було непросто.
– Я більше з ним не бачуся, – додала Христина. – Не думайте нічого.
– Я нічого не думаю.
Вона поклала слухавку й довго сиділа на дивані. Не було ні злості, ні полегшення. Лише дивне відчуття, що вся ця історія виявилася набагато заплутанішою, ніж здавалася спочатку.
Восени Марина заїхала з пакетом яблук із батьківського саду. Вони сіли на кухні, Оксана поставила чайник. Зовиця озирнулася.
– Ти добре тримаєшся.
– Не знаю, – чесно сказала Оксана. – Іноді просто хочеться вити. А потім настає ранок, і треба вставати.
— Ігор живе у батьків. Христину я більше не бачила. Мама про неї не згадує. Батько з ним майже не розмовляє.
— Це їхня справа.
— Знаю. Просто хотіла, щоб ти була в курсі.
— Дякую, Марино.
Зовиця помовчала, а потім додала:
— Ти тоді добре трималася.
Оксана знизала плечима й налила чаю.
Ігор так і не знайшов грошей, щоб викупити її частку. Анатолій Іванович не погодився вкладати сімейні заощадження, і Галині Павлівні довелося відмовитися від своєї обіцянки. Квартиру виставили на продаж.
Розлучення оформили в грудні, без суперечок і гучних слів. Галина Павлівна жодного разу не вибачилася і на процедуру не прийшла. Анатолій Іванович приїхав, сів у коридорі й просидів там до кінця, хоча ніхто його про це не просив. На прощання він коротко сказав:
– Бережи себе, Оксано.
— І ви себе теж, Анатолію Івановичу.
Квартиру продали навесні. Гроші поділили, і цього вистачило на невелику однокімнатну квартиру в тому ж районі. Оксана купила світлі штори й повісила їх сама, стоячи на табуретці. Олена принесла горщик із квіткою й поставила його на підвіконня.
У перший вечір на новому місці Оксана зловила себе на думці, що давно не розмовляла вголос. Тоді вона увімкнула радіо й почала готувати вечерю, тихо підспівуючи.
