Моя мама – досить харизматична людина. Вона може вмовити кого завгодно на що завгодно. На жаль, з моєю сім’єю це зіграло досить злий жарт. Я з молодшою сестрою виросли в селі. Ну як у селі, тепер це заведено називати передмістям. 15 кілометрів від міста, хороший асфальт і інфраструктура.
Звичайно, все це з’явилося не так давно і поки що виглядає трохи колгоспно. Але помаленьку, думаю, все буде. Тим паче, міста зараз розширюються і перетворюються на великі мурашники. Так от, батьки завжди хотіли, щоб ми не віддалялися від сім’ї після заміжжя, а, навпаки, залишалися тут.
З подружжям, у великому будинку. Місця має вистачити, і всі в зборі будемо. Знову ж таки, природа, річка, повітря. У місті такого немає. Ми з сестрою розуміли, що жити потрібно окремо. Та й роботи в селі немає, а мама з татом просто не хочуть нас відпускати. Але це тільки в голові все так просто.
Молодша вийшла заміж першою. Не піддалася ні на які мамині вмовляння і поїхала в місто. Там вони зняли житло, облаштувалися, знайшли їй роботу, а потім вона завагітніла. Перший час я дуже за неї раділа і навіть трохи заздрила, але потім моя думка змінилася.
Виявляється, жити далеко, у новому місці і з животом не так-то просто. Чоловік пропадає на роботі, а квартирка дорога, але досить маленька. Дуже незвично. А я в той період якраз сама готувалася до весілля. І, наслухавшись сестру, задумалася, а потім і мама підключилася.
Ще вона пообіцяла, що мою дитину буде сама виховувати, якщо буде потрібно. Ніяка нянька не зрівняється. Тож, “не хвилюйся, донечко, у разі чого, всі тили будуть прикриті”. Загалом, я здалася вмовила чоловіка жити з моїми батьками. Він погодився, але за однієї умови.
Він вимагав, щоб ми зробили прибудову, ремонт і окремий вихід. Ніби не просто в’їжджаємо як нові мешканці, а стаємо сусідами, зі своїми квадратними метрами. Ну, для нього це було принципово. Ми непогано вклалися, взяли кредит, але воно того варте було.
Пощастило ще, що чоловік мій із золотими руками. Навіть тато його похвалив. Через якийсь час у нас були готові дві прибудовані кімнати, нова ванна з туалетом і сучасним душем. Звісно, все свіже, за європейськими стандартами. Додатково зробили ремонт у кількох кімнатах “старого будинку”.
Але все одно, різниця була разюча. З іншого боку, чому дивуватися? Оригінальні матеріали та стиль. Так і має бути. А потім якось раз до нас у гості прийшла сестра. Довго сиділа, розповідала про життя. Я побачила, що наш ремонт їй сподобався, та вона й сама компліментів не шкодувала.
Що ж, було дуже приємно. Хоча тільки я з чоловіком знали, скільки грошей нам ще залишилося виплачувати за всю цю пишність. Тож лише скромно посміхалися, але на цьому все не закінчилося. Сестра почала приходити частіше і не одна, а з чоловіком і дитиною.
І якщо до її чоловіка претензій жодних, то пацан виявився тим ще шибеником. Я люблю свого племінника, але не тоді, коли він ріже нові штори і розписує білосніжні стіни. Це мене бісить. Чоловік теж не в захваті, між іншим. Я якось зателефонувала сестрі й висловила їй своє невдоволення.
Запропонувала зустрічатися у неї або взагалі, на нейтральній території. Нам же потім і прибирати все потрібно, і готуватися до нового їхнього приїзду. Адже не готель. На що сестра мені відповіла досить різко і не без образливих прикметників. Вона не до мене приїжджає, а до батьків і це її будинок теж.
І взагалі, спробувала б я жити в тісній міській квартирці, та ще й із дитиною. Тоді б зрозуміла, як це взагалі. А тепер я влаштувала своє життя, а їй уже так не вдасться. Бо прилаштовуватися до батьків не вийде: це не “Рукавичка”. Треба було їй матір слухати, а не мене.
Після того як я поділилася з мамою нашою “милою” суперечкою, вона стала на бік сестри. Підтвердила, що це наш спільний дім і вона вільна приходити в нього, коли завгодно. І, звісно, не одна. Подумаєш, зіпсували трохи штори. Так заштопати ж можна! А стіни заново пофарбувати…
Ну не розуміє людина, що наслідки буде видно і виглядати це буде огидно. Тоді я порадилася з чоловіком і прийшла до батьків із важкою розмовою. Вона стосувалася наших домовленостей. Ми зробили висновки, що раз будинок спільний, то й платити за його ремонт усі мають порівну.
Іншими словами, дорогі батьки, женіть монету. Так ми і кредит закриємо, і штори нові купимо. Старі віддаємо безоплатно, можете штопати. Що там почалося! І не просив нас ніхто залишатися. І це ми, такі-сякі, старим людям рахунки виставляємо. Невдячні ми і з нами розмовляти сенсу не бачать.
Тепер ситуація така: ми живемо у своїй прибудові, батьки – в основному будинку. Сестра відтоді приїхала лише раз і навіть із нами не віталася. Мабуть, поскаржилися один одному на нас із чоловіком, але тепер вона чомусь не приїжджає і зятя з племінником із собою не бере.
Мабуть, щось змінилося. А я, наприклад, спокійна. І мій чоловік теж. Живемо, виплачуємо кредит, працюємо. Потрібно абстрагуватися від негативу і продовжувати мислити позитивно. Але моя вам порада: шукайте окреме житло перед укладенням шлюбу. Збережіть безліч нервових клітин.
