Людмила йшла вулицею. Усі в їхньому селі думали, що вона спокійно мириться з тим, що її чоловік мало не відкрито живе на дві родини. Ніхто ніколи не чув від неї скарг чи лайок у бік чоловіка, не бачив її сліз, не був свідком їхніх скандалів.
Але ніхто з односельців і не здогадувався, який біль носила у своїй душі вона, не знав, скільки разів вона ночами кусала свої руки, щоб не заволати, не закричати до зриву голосу. Одружилися вони вже років 15 тому. Він примітив гарну дівчину з товстою косою.
Він два роки бігав за нею, відважуючи від неї всіх залицяльників, кого суворим поглядом і попередженням, кого і кулаками, а коли їй виповнилося вісімнадцять, він прислав сватів. Люся дуже любила свого чоловіка, знала, що він її любить.
Але через п’ять років після весілля, мабуть, любить уже не так сильно, як у перший рік їхнього життя, якраз вистачило в його душі місця для Зіни. Він був гарною людиною, сумлінною. Він поважав Люсю, любив своїх дітей, Федора та Любу, але зустрівши Зіну, молоду бездітну вдову, втратив голову.
Цілий рік він мучився, не спав, схуд, але навіть не підходив до неї, намагався з нею не розмовляти. Людмила бачила ці зміни у чоловікові. Спочатку вона подумала, що він захворів, але потім випадково помітила його погляд, кинутий на Зіну, коли вони зустрілися в магазині і зрозуміла.
А найгірше було те, що і Зіна, побачивши Миколая, так зніяковіла, що забула про свою чергу і вибігла з магазину. Серце Людмили ніби кулаком стиснуло, проте вона вдала, що нічого не помітила: ні погляду чоловіка, ні збентеження Зіни, ні того, як зашушукалися місцеві пліткарки, що стояли в черзі.
Нічого вона тоді не сказала чоловікові. Боялася, що зірветься, накричить і цим лише підштовхне його до розлучниці. Сподівалася, що пройде його захоплення і життя потече як раніше. І справді, незабаром чоловік повеселішав, знову почав ходити з сином на рибалку, грати з донькою.
Людмила заспокоїлася, але виявилося даремно. Навесні, коли потепліло й баби знімали свої тілогрійки та ватники, всі раптом побачили у Зіни живіт. Жінка соромилася свого становища, на жодні розпитування не відповідала, але всім і так все було зрозуміло. Людмилі теж.
Вона напряму запитала чоловіка, чи не збирається він її кинути з дітьми, бо все село вже говорить про них. Чоловік важко зітхнув і вийшов надвір. Людмила вирішила більше не говорила з ним на цю тему. Вона була згодна, щоб чоловік жив на дві сім’ї, головне, щоб він був поруч із нею.
Але через два роки після того, як Зіна народила хлопчика, у неї знову почав рости живіт. Коли Людмила дізналася про це, вона внутрішньо підготувалася до розлучення з чоловіком. Так і сталося. Микола пішов до Зини. За кілька місяців жінка народила йому ще одного хлопчика.
Жили вони тихо, замкнуто, люди разом рідко показувалися. Відчували свою провину перед Людмилою і не хотіли зайвий раз завдавати їй болю. Микола зрідка приходив до першої дружини допомогти з найважчою роботою. Дітей кликав до себе у гості та вони пішли з ним тільки раз через Зіну.
Вона дуже холодно поставилася до дітей свого чоловіка. Вона напоїла їх чаєм, навіть обідом нагодувала разом з усіма, але все мовчки, непривітно. Микола не образився на неї за це розумів, що вона просто боїться того, що він передумає і повернеться до Людмили.
Заспокоїв її, пообіцяв не йти, але дітей більше до себе не кликала. І Людмила із Зіною зовсім не спілкувалася, завжди обходила її стороною, а якщо не вдавалося, то, не дивлячись, сухо кивала головою і відразу відверталася. На чоловіка вона намагалася не злитися, але Зіну ненавиділа всією душею.
Багато труднощів довелося пережити Людмилі з дітьми. Особливо зимами. Дров не вистачало, топили потроху, тож весь час мерзли. Їжі було дуже мало, іноді зовсім не було. Якось вона, принесла додому трохи шоколадних цукерок. Сам Бог знає, де вона їх узяла.
Жінка не понесла їх дітям, а пішла до підсліпуваного дідуся-сусіда і виміняла їх на його стару гвинтівку та патрони. З цією гвинтівкою син почав ходити на полювання. Тоді полегшало, хай не щодня, але хлопчик приносив дещо з дичини: зайця чи птахів. Так і жила родина, важко, але дружно.
Та так сталося, що доля забрала Миколу, і дві, вбиті горем жінки, якось на диво навіть собі, почали спілкуватися, допомагати одна одній. все село дивувалося, як горе їх помирило. Зіна та Людмила так і прожили до старості, виростили дітей, онуків. Хто ж знав, що життя так обернеться…
